Пада паморозь тихо на квіти,
Ще тихіше підкралась до кіс,
Просить серце неквапом зігріти,
Той куточок душі щоб розкис.
Поцілунком, гарячим і щирим,
Доторкнись до матусі щоки,
Щоби губи сльозу осушили,
Голова ще не біла поки.
І матуся засяє думками:
«О, який в мене відданий син!»
А своїм поцілунком ти мамі
Знову шанс молодіти даси.
Мати й син – нерозгадана пов’язь –
Тісно й порізно йдуть по життю:
Він – господар, в ній – відданість повна.
Що ж тоді заважає злиттю?
Тиха паморозь пада і… плаче –
Незбагненна людей цих любов,
А матусине серце гаряче
Розтопило ту паморозь знов…
18.11.2012.
Ганна Верес.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616499
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 27.10.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)