Запахло дощем. І озонове небо
Накрило долонями наше село,
Та я пам'ятаю (а, може, й не треба),
Як вже у дитинстві колись так було...
Просили бабусю: "Дозвольте бродити!"
Вона нам гукала:"Дивіться, там скло!
Не смійте, дівчата, босоніж ходити -
Не зовсім іще у вас горло пройшло!"
А поруч акація цвіт розливала
І вітер жбурляв застаріле гілля
"Не йдіть на глибоке - бабуся казала -
Вилазьте вже, досить!" - гукала здаля.
Та ми, як не чули! Бо аж до коліна
Сягала вода й лоскотала литки.
Бабуся за нами дивилась незмінно
І знову тривожно: "Глядіть, колючки!"
А ми все бродили по теплій калюжі,
Де радість топила свої береги,
Аж серце спинялось - хотілося дуже,
Щоб тепла вода ще торкнулась ноги...
...Немає бабусі... Калюжі не стало -
Асфальтом накрили широке село -
І теплі озера назавжди пропали,
Усе у минуле кудись відійшло...
Та пахнуть акації густо медами,
Хоч ми і дорослі, а цвіт ще п'янить!
І топчемо землю чужими слідами,
Де, часом, дитинство покличе на мить...
- - -
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616012
Рубрика: Присвячення
дата надходження 25.10.2015
автор: Наташа Марос