43.

В  моїй  квартирі  були  якісь  голоси.  Я  обережно  роззувся  і  зайшов  на  кухню.  Карина,  Наталя  і  Саша  сиділи  за  столом  і  весело  щось  обговорювали.  На  столі  були  чай,  печиво.  Така  собі  передача  «Допоки  всі  вдома».  Ніколи  її  не  любив,  а  зараз  спостерігаю,  щось  таке  у  власній  оселі.  На  цьому  ж  столі  був  відкритий  номер  місцевої  газети.  Краєм  ока  я  побачив  статтю  про  вчорашні  події.  Отець  Михайло  разом  з  сидівшою  за  столом  відьмою  (цілителькою  в  газеті)  По  черзі  відповідали  на  запитання.
- Як  погуляв?  –  холодно  запитала  Карина.
- Нормально  –  я  сів  до  них.
Нікого  з  них  (крім  Карини  звісно  ж)  я  не  хотів  бачити.  Тепер  ніхто  не  посміхався  В  моїй  квартирі  наступила  тишина.  Я  вирішив  взяти  ситуацію  в  свої  руки.  Тепер  моя  черга.  Час  брати  реванш…
Схопив  газету  зі  стола  і  почав  голосно  перечитувати  їхні  цитати.  Мозок  знав,  що  вибирати.  Навіть  моя  совість  хотіла  помсти.
«Це  було  нелегко  –  почав  я,  передражнюючи  коментар  Наталі  –  ми  мусили  гарно  підготуватись.  Але  з  нами  був  Бог,  і  ми  знали,  що  в  нас  все  вийде…  Чому  ми  об’єднали  зусилля?  –  перескочив  я  на  священика  –  церква  намагається  не  відставати  від  науки.  Також  ми  віримо,  що  цілющі  здібності  Наталії,  нашої  ревної  прихожанки  це  дар,  що  знайшов  своє  пробудження  в  потрібний  час…»
Таким  гнилим  пафосом  просякла  вся  стаття.  Високі  слова  для  дегенератів-читачів.  Карина  не  витримала  першою.
- Досить!  –  гаркнула  вона  –  не  роби  з  себе  посміховисько!
- О,  Наталочко  –  не  вгавав  я  –  ти  навіть  контакти  свої  залишила!  Вітаю,  хулі!  Від  клієнтів  мабуть  немає  відбою?
- Побачимо  завтра  –  холодно  сказала  та  –  це  і  моя  заслуга…
- Макс  –  Саша  примирливо  підняв  руки  –  нам  не  обов’язково  сваритись.
- Заглохни  і  звали  звідси  нах*й,  клятий  Іуда!  –  заволав  я  на  нього  –  довбаний  ідіот!  Чим  ти  взагалі  думав,  коли  підрядився  допомагати  моєму  братові?!  Він  тебе  з’їсть  і  виплюне,  коли  потреба  в  тобі  відпаде.  Спитай  Карину,  якщо  не  віриш  мені…
Від  нервів  я  встав,  відкинувши  стілець  назад  та  пожбуривши  газету  в  дальній  куток  кухні.  Натала  з  Кариною  прекрасно  подавляли  свої  емоції,  Саша  нервово  склав  руки  в  кулаки  і  тримав  їх  на  столі.  Я  ж  міряв  кроками  кухню.
- Я  йому  сказала  –  втрутилась  та  –  ми  хотіли  з  тобою  поговорити  про  це…
- Невже?  –  я  склав  руки  на  грудях  і  оперся  на  плечима  на  холодильник.
Поговорити?  В  мені  все  аж  кипіло.  Моментами  мені  здавалось,  що  я  от-от  в  зірвусь  від  злості.  Недоумки  кляті!  Сука,  сидять  в  мене  за  столом…  Поговорити  вони  хотіли…
Наталія  піднялась.  Вона  зміряла  мене  презирливим  поглядом.  Вона  гордо  покрокувала  попри  мене  гордо  тримаючи  свій  стан.
- Ти  видно  не  готовий  до  розмови  –  кинула  мені  вслід.
Тоді  додала.
- Так  ти  ціниш  мою  допомогу…
Саша  не  встиг  нічого  зробити,  так  як  він  не  поспішав  вставати  з-за  столу.  Я  схопив  Наталю  за  плечі,  розвернув  до  себе,  і  з  всієї  сили  вдарив  її  спиною  в  найближчу  стіну.  Давно  хотів  це  зробити,  та  причини  все  вивітрювались  з  приходом  до  неї.
- Допомогу?  –  прошипів  я,  здавлюючи  пальцями  її  тендітні  плечі.
Саша  підірвався  з-за  столу,  але  Карина  схопила  його  за  руку  і  всадила  назад.
- Краще  не  лізь  –  прошепотіла  вона  –  а  то  потрапиш  під  удар.
- Я  його  не  боюсь!  Гордо  заявив  той,  але  все  ж  сів  назад
- А  дарма…
Далі  я  не  чув.  Мої,  переповнені  люттю  очі  дивились  в  її  насмішкуваті,  з  тінню  остраху.
- Допомогу?  –  повторив  я.
- Мені  боляче  –  заголосила  та.
- Ти  ледь  не  відправила  Лілю  на  той  світ,  щоб  отримати  владу  над  духами.  Ти  б  і  нами  пожертвувала…  Ні,  не  нами  –  зрозумів  я,  тоді  кивком  голови  показав  на  Сашу  –  ним,  правда?  Ти  ж  не  знала,  що  нам  буде  потрібна  допомога.  А  от  спокусити  його  і  закохати  в  себе  для  тебе  раз  плюнути.
Вона  мовчала.  Її  лице  поблідло.  Вона  намагалась  вирватись,  але  я  міцно  тримав  її.
- Тоді  ти  вирішила  пожертвувати  Лілею.  Нас  би  не  було  поруч.  Ти  б  списала  все  на  нещасний  випадок,  правда?  Зате  скільки  б  сили  тобі  дісталось!  Ти  б  більше  не  страждала  фігнею  із  розряду  гадань  на  картах…
- Вона  і  так  мічена  –  в  неї  по  очах  потекли  сльози  –  тобі  її  не  врятувати…
- Це  не  тобі  вирішувати!  –  заволав  я.
Мої  руки  відпустили  її  і  вона  безсило  сповзла  по  стіні.  Вона  підібрала  коліна  під  себе  і  затулила  обличчя  руками.  Я  ще  не  бачив  її  в  сльозах.  Від  гордості  та  зверхності  не  залишилось  і  сліду.  Вона  смикалась  і  тряслась,  ховаючи  свої  сльози.  А  я  стояв  над  нею.  Нічого  крім  зневаги  я  не  відчував.  Мені  не  було  її  жаль.  Вона  отримала  по  заслугах.
- Це  правда?  –  почув  збоку  голос  Саші.
- Що?
- Те,  що  вона…
Він  був  блідий  і  виглядав  гірше  Наталі.  Десь  глибоко  в  душі  я  розумів,  як  йому.  Молодий  ще,  наївний.  От  чого,  а  такого  він  не  очікував.
- Припини  дозволяти  іншим  використовувати  тебе  –  суворо  сказав  я  –  на  добрих  воду  возять,  чув  таке?
Він  промовчав.  Я  ж  сів  за  стіл.  Карина  хотіла  взяти  мене  за  руку,  але  глянувши  мені  в  вічі  передумала.  Ті  мертві  люди  з  моїх  галюцинацій  були  праві.  Я  занадто  слабкий.  Тому  я  й  позаду  свого  брата.  Час  це  виправляти.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615596
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.10.2015
автор: Тост