Ліля голосно кричала. Її дзвінкий крик різав нічну тишу. Ми були сильно п’яні і занадто стомлені, але ми докладали всіх зусиль, щоб ця ніч не обмежилась просто сном. Її пальці впивались в мою спину, губи кусали мої до крові. Вона була справжня фурія. Я любив таких як вона. Під ранок ми таки «справились». Далі сон на кілька годин. Тоді душ в неї, сніданок і на вихід. В Лілі були ще якісь справи, але вникати я не став. Ніби вона розповість будь ті справи інтимного характеру…
Я вийшов на вулицю. Сонце вже встало. Район в якому вона жила мені не подобався. За її будинком школа, поряд такі самі низько поверхові споруди. Здавалось життя тут не було. Не те, щоб я не любив людей, але сама ця вулиця наче переміщала мене назад в дев’яності. Я дістав сигарети, закурив і поволі пішов в напрямку дому.
Йти було далеченько. Я міг би взяти таксі, але хотів спочатку позбутись сильного похмілля. Не хочу, щоб Карина бачила мене таким. Вона в принципі чекає на мене. Неділя пройде в сварках. Хоча ні, Карина рідко коли сварилась. Вона могла просто зібрати речі і піти.
Світило сонце. Від вчорашнього холоду залишилась лише тінь. Це добре. Сонце розганяло всю мою біль. Я виглядав просто знищеним. Якщо б мертві повертались б з могил, мене б переплутали з покійником. Попри мене ходили люди і раз в раз мене викидало з власного тіла і я змушений був спостерігати картину чужих смертей. До цього не звикнути.
Ти не можеш допомогти всім – нагадував собі. В цей момент подзвонив телефон. Дзвонив Марко.
- Ти потрібний мені сьогодні – коротко сказав він.
- Попроси Сашу – я потягнуся пальцем до кнопки з малюнком червоної слухавки.
- Я тобі допоміг – Марко не приховував своєї неприязні – ти обіцяв допомогти мені. Це твій промах, але ти чомусь не хочеш за це братись. В чому річ?
- В тобі – чесно сказав я – який в тебе інтерес?
- Допомогти тобі позбавитись муки совісті…
- Звісно, це ж стабільність для тебе – сарказм так і лився з мене – що тут незвичного?
- Жарти в тебе з роками стають гірше – брат відбив подачу – ти може б літературу якусь почитав…
- Нах*й іди.
Сучий вишкребок! Г*мно собаче! Він знову з’явився в моєму житті і знову відносний спокій наче вітром здуло.
- Сам іди – гаркнув Марко – ти мій брат, але клянусь…
- До вечора – я вибив.
Він мабуть там рве і мече. Ну і нехай. Він вчора мене перехитрив. Наталя хотіла мене перехитрити. Вона відправила Лілю робити свою роботу. Вийди в неї, і Ліля померла б навіть не прийшовши до тями, а вона б обзавелась невидимим слугою. Знаючи її амбіції Едик проти неї виглядав невинним дитятком. Навіть той клятий священик нажився на моїй з Лілею роботі. А потім люди дивуються, чому я працюю один…
Інстинкти вберегли мене від потрапляння під колеса машини. Вона з’явилась ніби нізвідки.
Якраз на переході, переді мною зупинився червоний опель. Скло з’їхало вниз і звідти виглянуло знайоме лице. Один з тих двох ментів, що приходили до мене на роботу.
Щось було явно не так.
- Привіт, Макс – всміхнувся той – сідай, покатаємось.
- Я поспішаю – я навіть не поворухнувся – чого вам?
Мій тон мене видав і зіпсував всю бесіду. Я чітко дав зрозуміти, що не збираюсь нікуди з ним їхати. Той перестав всміхатись. Лисина заблистіла від сонячних променів, в очах з’явився хижий відблиск.
- Поговорити хотів…
- Про що? – запитав я.
- Тобі куди? Сідай, підвезу тебе. По дорозі й поговоримо.
- Я пройдусь.
- Що з тобою сталось? – спитав він – знову хтось побив?
- Упав.
- В вогнище? – він помітив опіки на моїх руках.
- Що вам потрібно? – холодно запитав я.
Він втрачав залишки терпіння. Як він тільки працював в міліції?
- Сідай в машину, або я затягну тебе силою! – прошипів він.
Я не розгубився. Дістав телефон. Показав йому.
- На швидкому наборі в мене номер адвоката і мого хорошого друга – пояснив йому – він просив дзвонити, якщо будуть ситуації, як оця…
Насправді це була вона. Адвокат жінка. Гарна, молода з амбіціями і чітко поставленими цілями. І вона не хотіла мене більше бачити, після наших відносин довжиною в чотири місяці. Але я вмію грати на публіку. Я вмію читати людей. І я знав, що він боявся. Боявся за свою посаду, бо за ним немало огріхів, якщо добре глянути. Він знав, що начальство відхреститься від нього, лишень би не показати й свою власну гнилість.
- Я розповів йому про той випадок, коли ви прийшли до мене на роботу – з ввічливою усмішкою продовжив вішати йому на вуха – того знайти мене в міліції не буде тяжко. Та й погляньте скільки людей навколо побачать цей цікавий процес затягування мене в машину.
Це було правдою, люди обурювались його паркуванню на проїжджій частині. Він міг би спробувати налякати мене. Типу: пообіцяти не везти мене в міліцію, а десь за місто. Але він не ідіот, він розумів, що я не боюсь. Та й для чого йому це. В нього була причина для пошуків мене, а якщо він вдасться до погроз, він видасть себе.
- Так що вам потрібно? – ще раз запитав його.
Мент на пів висунувся з вікна.
- Знаєш, я тут пошукав – він знову видушив з себе посмішку – і виявляється, ти знаєш відьму, до якої ходила дружина покійника. Вона до речі гарно вийшла на фотографії в газеті. Відьма й священик: хто б міг подумати
Ах ось воно що. Його найняла дружина того товстуна, якого я відмовився рятувати. Але, щоб знайти мене, йому доведеться довести, що це саме я відповідальний в смерті її чоловіка. Ну, я себе винним не вважав. Ще, бл*ть чого? Я не вирішую хто помре. Я можу рятувати, або не рятувати – і це мій вибір.
- Не знаю, про що ви – спокійно сказав я.
- А я думаю, що знаєш – хитро глянув на мене.
Нічого в тебе не вийде, виродку. Що думаєш, ти перший, хто намагається мене пресувати? І не таких перехитрив…
- Як щодо нього? – він дістав фотографію.
Покійника Едика все ж перемістили в морг. Мертвим він виглядав однозначно краще ніж живим. Я мовчав. В міліції це найкращий вихід з положення. Мовчи. Мовчання неможна психологічно зломити. Не розводься про алібі, бо до суду в тебе його просто на просто не буде.
- Білі халатики до сих пір не знають, що могло передувати причині смерті. Сам собі скрутив в’язи, уявляєш?
Це ще не саме страшне, що він міг би з собою вчинити. Вирізати очі, відрізати вуха, повіситись на власних кишках. Безумство і не таке робить.
- На наркотики чи алкоголь перевіряли? – чисто з ввічливості поцікавився я.
- Сам, як думаєш?
Він скривився від моїх слів. Не любив він, коли його вчили такі от розумники, як я.
- І кажуть, що якийсь герой врятував двох дівчат під час пожежі на бамі – продовжив він.
Я промовчав. Він занадто багато знав про мене. Лисий вийшов з машини. Підійшов до мене. Ми стояли лицем до лиця.
- Я можу змусити тебе силою – з погрозою сказав він – чи ти думаєш, я купився на твої обіцянки?
Я спокійно глянув йому в лице. І що, він вб’є мене? Я кілька разів намагався звести рахунки з життям. Я за останній тиждень і так не раз вже ризикував життям.
- Я запитаю ще раз – крижаним тоном промовив я – що конкретно вам потрібно?
Він не міг нічого пред’явити тій жінці, що шукала мене. Все просто. Він знав, що я той кого він шукає, але крім здогадок в нього не було більше нічого. А звідки взялась решта? Едик, пожежа? Невже він шпигував за мною? Ні, це не варіант. Чому він тоді не затримав мене, коли ми були в квартирі Едика? Міг ж, але не став? Чому я не побачив його раніше? Де моя тривога? Я давно навчився визначати такі речі, хоча… Може він опитав мешканців того будинку, чи не бачили вони мене.
Але по факту, крім власних здогадів у нього не було нічого. Йому треба викрити мої здібності. Або довести, що я такий самий обманщик, як і Наталія. Друге він зробити не зміг би, так як я не беру гроші за свою роботу. А от перше…
- Я знаю, хто ти, Макс – сказав він.
Не знаєш ти ніх*я! Я самовпевнено всміхнувся. Раніше я б такого ніколи б не зробив. Він впевнився в своїх здогадах. Але однаково нічого не міг довести. Сумніваюсь, що його підозр вистачить, щоб звинуватити мене хоч в чомусь…
Він вийшов з машини. Я відступив на крок. Я мав би налякатись його, але страху не було. Вчора я пережив саме гірше видовище в своєму житті. Я бачив своє пекло. Чим цікаво він зібрався мене налякати?
Мент схопив мене за лікоть. Іншою він замахнувся для удару в живіт. Вчора в будинку, один вже намагався мене побити. Тоді я без вагань розібрався з ним. Зараз вагань не було. Не знаю, звідки в мені взялось стільки зла, але зараз я дав вихід маленькій його частині. Його удар контратакований ліктем по зап’ястю. Вдарив його головою в обличчя. Не сильно, але цього вистачило. Поки в нього на очі навертались сльози, я викрутив йому зап’ястя і заломив руку за спину.
- Та я тебе… - шипів він, коли його лице вдарилось об капот його ж опеля.
- Що ти? – погрозливо перепитав я.
- Напад на співробітника міліції! – загорлав він.
Я відпустив його. Поки він розтирав руку я огледівся довкола себе. Нас вже оточив натовп зівак. В кількох з них в руках вже були телефони з камерами.
- Що ти? – трясучись від люті перепитав я – спробуєш ще раз? Чи заарештувати мене спробуєш? Я закони не гірше тебе знаю. І таких як ти я знаю. Трясешся за своє місце, тому що честь мундиру ти давно продав. І страх це все, що в тебе є.
Він спопеляв мене поглядом. Але мовчав, розумів, що при великій кількості людей краще не говорити зайвого.
- Це ще не кінець – тихо прошипів він сідаючи в машину – не кінець.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615345
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.10.2015
автор: Тост