[quote]Одного просив – травневих злив,
Най би дощ пішов і зиму змив…
Андрій Хливнюк «Злива»
[/quote]
Молодша школа. Враження від розповіді про виробництво тканин: виявляється, вата – це бавовна. Одного разу ми дізналися: вата – це погано.
Молодші курси універу. На вулицях роздають смугасті стрічки. Одного разу ми дізналися: стрічки – колорадські.
Ми здогадувалися, яким буває зло. З підручників та новин про Близький Схід. Одного разу Схід виявився значно ближчим. Сусіди стали загарбниками, брати й сестри – лютими ворогами. «Рубанули за мгновенья. За столетья – нет возврата». Коло хат розквітли маки і мальви.
***
«Но сейчас не прожить без правды». На жаль, існують різні правди. Те, що дійсно є. Те, що ми відчуваємо. Те, в чому нас переконують. Чужі сни, особисті спогади, Інтернет-статуси, написи на парканах… Схожа на мозаїку картина світу погрожує розлетітися на друзки. Химерний світ, гібридна війна… Гібридна правда.
Тим часом перемоги над абсурдом прагнуть відомі й пересічні громадяни різних країн. Можновладці погані всюди. Та справжні люди всюди залишаться Людьми.
Фейсбук спалахує публікаціями революційно налаштованих росіян-антирашистів. Знавець московського елітарного клубу «Що? Де? Коли?» захищає в суді Надію Савченко і на свята несе їй до камери гілку ялинки. Ось воно як, малята.
Хіба після цього українці мають право мовчати, вагатися, збиткуватися з власної Батьківщини?
***
31 грудня в Миргороді. Дванадцята ночі. «Ще не вмерли…». Співвітчизники (здебільшого – харків’яни) сидять та їдять. Згадалося, як на «ЮБК» ще «при тоді» росіяни під свій гімн підводилися та співали, а незворушні українці так само наминали під свій.
***
Таргани й щури нашіптують: ми пережили Армагедець. І, певно, не один. Міленіум – раз. 06.06.06 – два. Кінець світу з пророцтва індійців майя – три. Ще й різні політико-економічні кризи – чотири, п’ять, кільканадцять, кількасот… 2014. Раґнарьок таки мав місце. Здається, ніби розпочався і не встиг завершитися. Бо досі радіють безкарності «верховні боги» в дорогих костюмах і яскравих краватках. І досі сичить на нас всесвітнє зміїсько – Її Величність Історія. А з віртуалу на твердий ґрунт вилізають зомботролі. Зомбі – це дійсно щось постапокаліптичне. Головне – не влитися до їхніх лав.
Теракти в Європі. Роз’єднують, відволікають, заганяють у глухий кут. Ніби не тямлять, що буває з тими, хто риє комусь яму…
***
Навколо – мішанина з подій та емоцій. Україна зустрічає День Соборності. Телевізійні служби некрологів оплакують Маріуполь та Донецький аеропорт. Студенти п’ють за святу мученицю Тетяну. На каналі «Ностальгія» виступає Висоцький. Вчені вираховують найдепресивнішу дату року. Екс-улюбленець харківських ультрас орендований до Катару. У Держдумі бідкаються про «незаконність» об’єднання Німеччини, знущаються зі здорового глузду так, що вже смішно.
***
Над Британією «блукають» російські військові літаки. Таргани не сплять, генерують цікаві питання. Чому падають метеорити на зразок Челябінського? Що виробляє Сколково? Чим пофарбовані стовпчики у Ялті? Чи хоча б не штучні білі хмари прикрашали Крим минулої зими?
Чужі золоті хробаки не відповідають. Зовсім загубилися – марити почали: війну в Україні розв’язало НАТО! Еге ж, панове, а 2008-го крихітна Грузія напала на велетенську північну сусідку. Шизофренія – вона така, постійно щось ввижається.
Хтось допився до зелених чортів, когось упіймала білочка. У Москві згоріла бібліотека. Температура зашкалює – скільки там за Фаренгейтом?
Витріщаюся в домашній комп’ютер. Виглядаю чи то нову роботу, чи то якесь нове захоплення. А може, чисту сторінку нового літопису – де шалений січень скінчився, а лютий не хоче бути по-справжньому лютим. Не дарма ж уночі вирувала злива.
***
Не за наших часів не у наших краях жив собі Валентин. Кажуть, таємно вінчав закоханих. І розгнівав імператора, якому тоді були конче потрібні вояки, не обтяжені дружинами та дітьми. Стратили Валентина. А згодом – канонізували. Щоправда, не всі – дерево християнства встигло розгалузитися, і православним він до душі не припав. Але я святкую. Как говорил Кузнечик, созидает только любовь.
***
Нарешті цілковито відходить рік Коня – за оригінальним китайським гороскопом. Я обвішалася настінними календарями з козами та вівцями. Одна кумедна тваринка у лавровому вінку схожа на колишнього генпрокурора.
Можливо, сьогодні (дуже давно) мій невідомий таки пішов на фронт і загинув десь під Щастям за три доби до власного весілля. Або розбився в ДТП, як Кузьма. Або вцілів і зібрався на новий Майдан… Ми точно втомилися. Від усього. Від гірких звісток з передової й вибухів у тилу, від брехливої політики й бубоніння «диванної армії». Від крові на снігу…
Відлуння смерті на Ході Гідності докотилося до парку Перемоги. Менш за все кортить далі спостерігати, як антиутопії, ведучи подвійну гру, вправно закручуються у суцільний День бабака.
У нас ніхто не забере минуле – адже, пам’ятаємо ми його чи ні, воно було. Воно вже здійснилося й закарбувалося у вічності. Варто лише пильнувати, щоб ніхто не відбирав у нас теперішнє і майбутнє. Бо творити його ми маємо самі.
Про українських кіборгів знає увесь світ. Українські волонтери навчилися майструвати мало не балістичні ракети. От вам і надлюдські здібності. От і фантастика. І черговий Х-файл нашого життя.
На Масляну спалено опудало «імператора з династії Ху». Готуються втілитися 2015 миттєвостей іншої весни. Будем жить!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613743
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.10.2015
автор: Людмила Іванець