38.

Галюцинації  наздогнали  мене  на  виході.  Все  таки  я  забагато  в  себе  влив  того  пійла.
Це  ніколи  не  буває  весело.  По  крайній  мірі  не  в  моєму  випадку.  Марко  може  насолоджуватись  такими  речами.  Міг  точніше,  якби  це  не  викликало  в  нього  сильну  залежність.  В  мене  це  залежність  не  викликає.  Ще  б  пак,  залежність  від  жахіть  та  смертей.  В  пору  було  би  гуляти  попідручки  з  тим  маніяком...
Цього  разу  я  не  зміг  їх  уникнути.  Я  застряг  у  власній  підсвідомості  отруєній  наркотиком  та  власним  життям.  І  я  не  знаю,  що  гірше.
Навколо  мене  темрява.  в  ній  щось  є,  я  знаю.  я  ходжу  по  ній,  і  лише  маленький  промінь  світла  не  дає  мені  бути  поглинутим  нею.  Я  намагаюсь  дивитись  на  нього,  але  сліпить  він  настільки  сильно,  що  доводиться  відводити  погляд.  З  темряви  доноситься  шепіт.  Шепіт  цей  кличе  мене,  та  я  настільки  заворожений,  що  боюсь  ступити  й  кроку.
Шепіт  близький  мені,  він  заповнює  моє  серце,  мій  мозок,  мене  всього.  Я  впізнаю  його.  Ні!  Я  впізнаю  їх.  Це  різні  голоси,  що  ритмічно  зливаються  і  оповивають  темряву,  даючи  мені  її  відчути  й  вухами  також.  Вони  кличуть  мене  до  себе.  Тіло  моє  опирається,  але  фізична  сила  в  моїй  підсвідомості  не  грає  ролі.
Я  йду  в  темряву.
Голоси  розділились,  промінь  світла  наді  мною  звужувався.  Але  я  все  ще  йшов  вперед.  Ноги  несли  мене  на  зустріч  невідомому.  Промінь  світла  згасав.  Не  треба  було  бути  розумником,  щоб  розуміти,  що  це  значить.  Як  тільки  темрява  повністю  добереться  до  мене...
Повернення  не  буде.
З  темряви  з'явився  Антон.  Той  Антон,  що  не  зміг  вибратись,  той  що  допомагав  нам  виживати.  А  ми  підвели  його.  Ми  не  змогли  його  витягнути.  Його  лице  було  бліде.  Але  навіть  найгустіша  темрява  не  змогла  забрати  його  усмішку.  Він  зовсім  не  змінився.  Наче  кілька  років  назад.  Лише  в  очах  його  більше  не  горіло  твого  вогню.
 - Де  я?  ­  запитав  його.
 - А  як  ти  думаєш?  ­  спокійно  перепитав  він.  І  одразу  ж  відповів:  ти  там,  куди  хотів  потрапити  з  самого  дитинства.  Чому  ти  не  розповів  мені?
В  мені  закипів  гнів.
 - Не  розповів  що?  ­  перепитав  його  ­  те,  що  в  мене  кілька  разів  не  вийшло  вчинити  самогубство?  Ти  про  це?
Він  ствердно  кивнув.  Я  підійшов  до  нього  впритул.  Заглянув  в  пусті  очі.  Це  всього  лише  в  моїй  голові,  це  всього  лише...
 - В  твоїй  голові?  ­  насмішкувато  запитав  Геральт.  Старий  хрич  знаходився  за  моєю  спиною.  Я  розвернувся.  Геральт  виглядав  таким,  яким  я  його  запам'ятав.  Худий  наче  тріска,  в  улюбленому  светрі  та  кремових  брюках  з  такими  ж  мештами  суворе  сухе  лице.  В  очах  теж  не  було  життя.
 - Звідки  така  впевненість?
 - Це  те  кляте  пійло,  що  ми  з  Марком  придумали..
 - Ви  з  Марком?  ­  насмішкувато  уточнив  той  ­  ви  з  Марком  ніщо  без  мене.  Мої  дослідження  дали  вам  змогу  розвиватись!  Я  довів...
- Себе  до  могили  ­  завершив  я  ­  ти  сам  в  усьому  винен.  Треба  було  слухати  нас,  а  не  експерементувати.
- А  ти  слухаєш  інших?  –  збоку  з'явився  той  лисий,  кого  я  відмовився  рятувати  ­  ти  чув  мене,  коли  благав  не  залишати  мене?  Ні.  Ти  облишив  мене  з  своїх  принципів.  Ти  ж  потім  сам  і  порушив  свої  принципи.
- Так  сталось  ­  стомлено  сказав  я.
З  усіх  боків  почали  з'являтись  інші  люди.  Ті,  яких  я  відмовився  рятувати.  І  ті  хто  померли,  коли  я  втручався  у  природній  порядок  речей.  Вони  обступали  мене,  забирали  моє  світло.  Темрява  оповивала  мене  разом  з  їхніми  словами.  Прокльони  сипались  на  мене  звідусіль.  Хто  я  такий,  щоб  вирішувати  долю  чужих  життів?!  Я  хотів  закричати,  що  я  не  хочу  грати  в  ці  ігри.  Я  не  мій  брат,  я  не  хочу  гратись  в  Бога.  Але  жодного  слова  не  вилетіло  з  моїх  уст.  Я  зрозумів,  що  я  робив  те  саме.  Весь  цей  час  я  був  копією  мого  брата.  Весь  цей  час  я  робив  вигляд,  що  це  не  так,  але  робив  то  я  те  саме.  Всі  наші  переконання,  бажання,  наша  мотивація...  Це  все  ніщо.  Головне  наші  дії...
Розуміння  цього  затягувало  мене  в  темряву  моєї  свідомості.
Я  підкорився.  Почуття  вини  взяло  гору.  Всі  ці  люди,  всі  їх  вигуки  взяли  гору  наді  мною.  Вони  праві.  Вони  всі,  без  винятків  на  моїй  совісті.
- Я  думав,  що  роблю  правильно  –  намагався  виправдатись  перед  ними.  Ніхто  мене  не  чув.
Мої  ноги  підкосились  і  я  впав  на  коліна.  Затулив  лице  руками.  Я  не  міг  більше  їх  чути,  шепіт  втратив  свій  мелодичний  тон.  Він  розпався  на  сотні  потворних  мелодій.  І  це  вже  не  був  шепіт.  Гучність  зростала,  надавала  темряві  супроводу.  Промінь  світла  майже  зник.  Я  розумів,  що  це  все.  Розумів,  що  так  і  не  повернусь.  Але  саме  головне:  я  вже  не  хотів  повертатись.  Я  не  хочу…  Більше  не  хочу…
- Так  швидко?  –  запитав  Антон  –  як  завжди,  здаєшся?  Ти  слабак.  В  тебе  не  вистачило  сили  навіть  на  те,  щоб  довести  своє  самогубство  до  кінця.
- Тепер  тобі  нічого  вже  не  потрібно  –  сказав  Геральт  –  просто  залишися  з  нами.  Поглянь  у  вічі  тим,  кого  ти  прирік  ось  на  таке  існування.
Я  відчував,  як  вони  тиснуть  на  мене.  Десятки,  а  то  й  сотні  людей  з  пустими  очима.  Я  відчував,  як  вони  затягують  мене  все  глибше  в  темряву.  Світло  вже  навіть  не  могло  освітити  мене.  Це  наче  догораюча  свічка,  що  вже  не  може  давати  світла,  лише  тліє.  От  так  догорав  і  я.  
Я  не  знаю  вас.  А  ви  толком  не  знаєте  мене.  Чому  я  все  ж  розповідаю  свою  історію  вам?  Тому  що  мені  більше  нічого  не  залишалось.  Я  все  ще  в  темряві,  я  не  вибрався  звідти.  І  може  й  не  виберусь  вже.  Просто  потрібно  скоротати  час.  Це  все,  що  я  можу  зараз.  Це  майже  все,  що  я  пам’ятаю.  Мої  спогади  не  дають  мені  втратити  розум  в  суцільній  темряві.  Ні  єдиного  джерела  світла.  І  це  страшно.  По  справжньому  бояться  темряви  лише  ті,  хто  знаходяться  посеред  неї.
Я  не  можу  вибратись.  Та  вже  й  не  знаю  чи  хочу.  Так  само,  як  не  знаю,  чи  варто  розповідати  далі.  Мабуть  немає  змісту.  Я  просто  повторюю,  те,  що  пам’ятаю.  І  щоразу  деталей  все  менше.  Скоро  се,  що  я  розповім  буде  складатись  з  кількох  речень.  Я  Макс.  Я  бачу  смерть.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613417
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.10.2015
автор: Тост