37.

Допоки  я  спускався  нижче,  Саша  зняв  мітку.  Пацан  швидко  вчився.  Він  прекрасно  справлявся  і  без  наших  здібностей.  Тепер  настала  черга  Марка  бігти,  бо  йому  виявилось  найближче.  Мені  було  цікаво,  як  саме  він  буде  працювати,  як  і  що  він  говоритиме.  Але  не  дано.
- Макс,  тебе  кликала  дівчинка  –  заговорив  священик  –  бігом.
- Йди  –  сказав  Олександр  –  ми  впораємось.
Я  направився  на  п’ятий  поверх.  Перейшов  на  біг.  Отець  Михайло  чекав  мене  на  порозі.
- Що  там?  –  запитав  кивнувши  в  бік  дверей.
- Ліля  тобі  розповість  –  коротко  буркнув  той.
Він  не  міг  бути  вище  простих  суперечок.  Тепер  я  зрозумів  його  неповноцінність.  Раніше  він  був  для  мене  авторитетом.  Він  уособлював  якусь  таємну  мудрість,  що  я  ніяк  не  міг  збагнути.  Але  в  деталях  схована  істина:  він  просто  був  забобонним  старим.  Він  не  міг  признати  очевидну  необхідність,  і  це  застилало  йому  очі.  Я  був  розчарований  в  ньому
- Боюсь,  ви  не  розумієте  –  заговорив  я  –  від  цього  залежать  наші  життя  і  ще  кількох  людей…
- На  все  воля  Божа  –  він  спокійно  розвів  руками.
Я  не  став  з  ним  заїдатись.  Не  було  часу.  А  може  в  мені  все  ще  жила  повага  до  старого,  яку  так  затято  відтісняла  моя  черствість  і  ненависть.  В  мене  вже  не  буває  інакше:  я  або  просто  спокійний,  або  ходячий  шматок  ненависті.  І  це  повільний,  але  вірний  шлях  на  дно.  Я  вже  знаю,  своє  покарання  в  пеклі,  якщо  воно  є:  мене  щось  буде  постійно  дратувати,  а  я  не  буду  спроможний  це  припинити.
Я  зайшов  в  квартиру.  Там  сильно  все  гриміло.  Добре,  що  сусідів  немає.  Або  є,  але  вони  настільки  заклопотані,  щоб  щось  робити.  Я  швидко  пройшов  по  коридору.  Повернув  на  кухню.  Полтергейст  був  тут,  але  він  не  міг  мене  відчути.  Зате  я  відчув,  повітря,  що  було  наелектризоване.
- Ти  бачиш  мене?  –  запитав  я  в  слух.
Нема  реакції.  Для  нього  я  просто  не  існував.  Пройшов  до  кімнати.  Постукав.
- Це  я,  Макс.
Почувся  якийсь  шум.  Ліля  видимо  забарикадувалась  з  Наталею,  щоб  дух  не  зміг  прибити  їх  ножами  до  дверей.  Він  міг  проникнути  в  кімнату  й  так…  Чи  не  міг?  Я  на  хвильку  задумався.  Ага,  он  воно  що:  Едик  знайшов  душі  тих,  хто  помер  в  сусідній  кімнаті.  А  цю  він  огородив.  Тому  то  й  Наталка  вибрала  її.
Двері  відчинились.  Я  був  здивований,  побачивши  замість  Лілі  Наталю.  
- Чого  став?  –  шикнула  вона,  схопивши  мене  за  руку  й  затягнувши  всередину.
Полтергейст  ніяк  не  відреагував  на  це.  Але  про  всяк  ми  зачинили  двері.  Я  роззирнувся.  В  кімнаті  і  далі  був  безлад,  але  тіла  скінхеда  вже  не  було.  Міліція  таки  побувала  тут.  І  ми  серйозно  ризикували…  Але  не  до  того  зараз.  Ліля  сиділа  на  колінах  посеред  кімнати.  Вона  не  рухалась.  Дихання  було  глибоким  і  повільним.  І  очі…  Вони  відкриті.  Вона  навіть  не  кліпала.
- Може  поясниш,  що  в  біса  коїться?  –  зашипів  я.
- Я  попросила  отця  Михайла  не  розповідати  нікому  –  сказала  вона.
- Не  розповідати  що?  –  я  схопив  її  за  плечі  і  притис  до  стіни.
Вона  спробувала  вирватись,  але  я  до  болі  стиснув  її  плечі.
- Не  розповідати  що?
- Мені  боляче  –  заскавуліла  відьма.  Від  її  сили  і  гордості  не  залишилось  сліду.
- Розповідай,  що  коїться!  –  я  навіть  не  знав,  що  мій  голос  може  лунати  так  погрозливо,  і  так  владно.
- Я  хотіла  його  приборкати,  та  не  змогла  –  в  відьми  по  щоках  скотились  сльози.
Але  я  знав  ціну  таким  сльозам.  Жалість  та  співчуття  –  це  те,  що  з  нас  витягують  жінки.  Це  ті  струни,  за  які  вони  майстерно  смикають  і  виходить  отруйна  солодка  мелодія.  Але  я  був  мертвим  до  таких  речей.  Зазвичай…
- І  ти  просто  звалила  на  неї  свою  роботу!  –  гаркнув  я.
- Воно  занадто  могутнє  для…  -  вона  замовкла.
- Для  приборкання,  правда?  –  з  презирством  запитав  я  –  ось  для  чого  тобі  Ліля.  Вона  лише  приманка…
- Вона  й  так  приречена  –  сказала  Наталія  –  Марко  розповів,  що  тобі  довелось  її  знову  рятувати.  Ти  ж  не  можеш  робити  цього  вічно…
Я  відвісив  їй  ляпас.  Вона  скрикнула  і  впала  на  землю,  закривши  щоку  руками.  Підігнула  ноги  під  себе,  скрутилась  калачиком,  готуючись  до  нових  ударів.  Вона  нагадувала  побите  цуценя.  Я  не  став  її  чіпати.  Навіть  ляпас  це  забагато  для  жінки.  Хоча,  щось  в  мені  твердило,  що  це  заслужено.
- Хто  дав  тобі  право  жертвувати  кимось  з  нас!?  –  заволав  я.
Відьма  засміялась.  Її  гидкий  сміх  тихо  розповзався  по  кімнаті,  і  ставав  все  гучнішим.
- А  хто  дав  це  право  тобі?  –  тихо  запитала  вона  –  що  ти  постійно  робиш,  як  не  це?
Я  промовчав.  В  цей  момент  в  кухні  щось  почало  трястись.  Ліля  стрепенулась,  але  це  була  лише  мить.  Вона  не  могла  повернутись.
- Вона  в  астралі  –  Наталя  навколішках  підповзла  до  неї.
Погладила  її  по  голові.  Зашепотіла  щось  на  вухо.  Я  бував  там  кілька  разів,  і  я  знав,  що  Ліля  матиме,  що  розповісти.  Це  як  перший  прийом  якісного  ЛСД:  твоє  мислення  змінюється,  від  тих  почуттів,  що  тебе  переповнюють.  Ти  зазнаєш  ментальних  пошкоджень.  І  так  як  раніше  ти  вже  не  мислитимеш.  Астрал  міняє  людей.  Це  одночасно  страшне  і  веселе  місце.  Що  це  ніхто  не  знає.  Мало  хто,  що  може  розповісти  про  це.  Геральт  не  любив  цим  займатись,  вважаючи  це  маячнею.  Він  взагалі  не  вірив  в  будь-які  подорожі  поза  тілом.  Але  я  знав,  що  це  реально.
- Як  саме  вона  туди  потрапила?  –  запитав  її.
- Делірій  –  відьма  злякано  подивилась  на  мене,  чекаючи    е  одного  ляпасу  –  вона  сама  його  прийняла.  Я  намагалась  завадити,  але…
Я  глянув  на  неї  так,  що  вона  замовкла.  Брешеш,  ти  знала,  що  так  буде.  Ти  чомусь  розповіла  їй  про  нього.  Але  виясняти  відносини  я  не  став.
- Скільки?
- Три  каплі.  Але  цього  достатньо.
- Наскільки  сильно  рецепт  відрізняється  від  оригінального?
- Ненабагато…
Вона  не  встигла  договорити.  Я  підійшов  до  її  сумки  і  дістав  звідти  ще  пляшечку.  Сів  навпроти  Лілі  на  коліна.  Взяв  її  за  руки.
- Ти  збожеволів?  –  запитала  Наталя  –  забув,  як  закінчився  останній  раз?
- Тебе  тоді  не  було  –  гаркнув  на  неї
- Ваш  з  Марком  друг  помер  від  страху…
- Мені  треба  її  витягти!  –  гаркнув  я.
Витяг  корок  зубами.  Там  явно  було  більше  трьох  капель,  але  доведеться  ризикнути.  Як  тільки  рідина  потрапить  в  організм,  почнуться  сильні  галюцинації.  Ми  з  братом  спочатку  не  розуміли,  що  це  не  зовсім  галюцинації.  Це  не  світ  дуалізму  Декарта.  Це  метафізична  та  онтологічна  реальність,  якщо  наука  не  бреше.  Або  астрал,  якщо  вже  надто  спрощено.
- Ну,  понеслась!  –  сказав,  випивши  весь  вміст.
Делірій  на  смак  наче  холодна  крапля  дощу.  З  тим  як  він  проникав  все  далі  в  моє  тіло,  я  відчував,  що  температура  цих  капель  істотно  зростає.  Мені  це  були  наче  краплі  лави.  В  голові  закрутилось.  Я  міцніше  схопив  Лілю  за  руки.  В  вухах  щось  шуміло.  Наталя  давала  останні  поради,  але  я  не  чув.  Заплющив  очі,  або  може  мені  здалось,  що  я  їх  заплющив,  не  знаю.  Стало  темно.  З’явилось  відчуття,  що  все  навколо  мене  крутиться.  І  я  став  чекати.  Все  прискорювалось,  так,  що  мене  почало  тоншити.  Але  я  тримався.
А  тоді  все  припинилось.  Нудота  відступила.  Я  розплющив  очі.
Нічого  особливо  не  змінилось.  Хіба  те,  що  я  лежав  на  землі.  І  те,  що  я  бачив  себе  сидячого  на  колінах  біля  Лілі.  Наталка  не  рухалась,  вона  немов  зависла  в  якісь  кумедній  позі.
- Просто  прекрасно  –  буркнув  я.
Слова  ехом  розлетілись  в  усі  кутки  кімнати.  І  загубились  так  само,  як  і  вилетіли  з  мого  рота.  Я  повернувся.  Лілі  в  кімнаті  не  було.  Кликати  її  марно.  Треба  хіба  знайти.  Я  підійшов  до  вікна.  Розтулив  штори.  Ясно,  мені  не  вибратись  звідси.  За  вікном  не  було  нічого.  Вікно  впиралось  в  бетонну  стіну.  Он,  що  бачать  полонені  Едиком  душі.  Голос  Наталії  донісся  нізвідки.
- Знайди  Лілю,  не  забувай  для  чого  ти  тут.
Я  не  відповів.  Вона  навряд  чи  почує.  Повернувся  і  пішов  геть  з  кімнати.  Все  було  якогось  темно  зеленого  кольору.  Наче  кімнату  на  кілька  століть  погрузили  в  воду  і  водорості  добрались  до  неї.  Я  потягнув  на  себе  двері  і  вийшов  на  кухню.  Все  палало  вогнем.  Наче  при  пожежі,  коли  я  кинувся  рятувати  Жанну.  Ніякої  температури  я  не  відчував.  Зате  в  кухні  я  знайшов  Лілю.  Вона  сиділа  в  кутку,  поклавши  голову  на  коліна  і  охопивши  їх  руками.  Її  тіло  беззвучно  смикалось.  Я  не  відразу  зрозумів,  що  вона  плакала.
- Ліля  –  покликав  її  –  це  я,  Макс.
- Йди  геть!  –  закричала  на  мене.
- Я  прийшов  по  тебе  –  я  сів  біля  неї  –  нам  час  повертатись.
- Куди?  Мені  немає  куди  йти!  –  закричала  вона.
- Є  –  м’яко  сказав,  поклавши  руку  їй  на  плече.
- Для  чого?  Я  однаково  повернусь  сюди.  Мені  не  судилось  довго  жити…
- Брехня.  Я  витягну  тебе  звідси.
- Навіщо?
- Тому  що  тобі  можна  допомогти.
- Тобі  це  навіщо?  –  вона  перший  раз  глянула  на  мене.
Довге  перебування  тут  змінювало  її.  Вона  ставала  частиною  цього  світу.  А  цей  світ  ставав  частиною  її.  Не  хотів  її  відпускати.  Її  очі  наливались  байдужістю.  Лише  щоки  були  вологі  від  сліз,  що  от-от  мали  висохнути  назавжди…
- Де  ті  духи?  –  запитав  я.
- Пішли  геть  –  спокійно  сказала  вона  –  я  прогнала  їх.
- Тоді  що  ти  тут  робитимеш?
Неймовірно!  Ліля  змогла  зробити  те,  що  не  вийшло  б  ні  в  кого  з  нас.  Аж  тепер  я  зрозумів,  чому  всі  мої  спроби  її  врятувати  були  марними.  Вона  належала  до  тих  рідкісних  людей,  що  могли  перебувати  тут.  Я  звідси  зникну,  коли  закінчиться  дія  деліріума.  Краще,  б  звісно  забратись  звідси  якомога  раніше,  бо  тоді  є  шанс  зберегти  здоровий  глузд.  Після  ж  припинення,  я  декілька  разів  не  міг  зрозуміти  де  я  є.  А  це  лякає.  До  біса  сильно  лякає.  Я  вже  розповідав,  що  Антон  не  справився.  Він  збожеволів.  А  робилось  це  так  непомітно  для  нас,  що  коли  відбулись  перші  зміни  –  стало  пізно.  Антон  помер.
Ліля  ж  була  провідником.  Вона  могла  б  спокійно  перебувати  і  там  і  там.  Може  навіть  вона  могла  б  мати  мої  здібності.  Але  про  це  я  не  сказав.  Мітка  не  відступала  не  через  те,  що  хтось  її  прокляв.  Просто  власна  ж  підсвідомість  тягнула  її  сюди.  А  методи  наша  підсвідомість  вибирає  невміло.  Все,  що  мені  треба,  це  переконати  її  більше  не  повертатись  сюди.  Звідки  я  дізнався  про  це?  Серйозно?  От  так  просто  прогнати  духів  з  проклятого  місця?  На  землі  таких  людей  по  пальцях  перерахувати  можна.
Але  вона  не  стане  такою  людиною.  Я  не  дозволю  цього.  Я  не  дам  їй  своїх  здібностей.  Це  не  те  життя,  що  їй  потрібно.  Нехай  живе  сірою,  буденною  рутиною,  але  нехай  живе,  як  всі.  Це  для  неї  занадто.
- А  ти  що  тут  робитимеш?
- Нічого.  Я  планую  витягти  нас  звідси.
- Як?
- Дай  мені  руку  і  я  тебе  виведу.
Вона  якось  дивно  глянула  на  мене.
- Для  чого  тобі  це?  –  запитала  вона  –  чому  тобі  є  діло  до  мене?
- Тому  що  ти  мені  небайдужа  –  ці  слова  ледь  вилетіли  з  моєї  горлянки.  Але  наступні  вилетіли  так,  що  я  навіть  не  чекав  –  тому  що  я  люблю  тебе.
Лице  її  освітила  посмішка.  Якби  в  астралі  не  було  тьмяних  кольорів,  я  б  міг  за  кластись,  що  вона  почервоніла.  Не  знаю.  може  вона  ще  щось  би  сказала,  але  я  не  хотів  чути.  Шок  від  своїх  слів  опанував  мною.  І  щоб  не  ускладнювати  ситуацію  я  взяв  її  за  руку.
- Ходімо,  нам  потрібно  повертатись.
Вона  піддалась.  Без  лишніх  слів  я  повів  її  назад  до  кімнати…

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613416
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.10.2015
автор: Тост