/ЧЕРЕЗ РІК/
На портрет твій дивлюсь, пам'ятаєш?
Пам'ятаєш торішню зливу,
Як додому, тоді повертались,
Ти вдавала мені, що щаслива.
Пам'ятаєш, ті гудзики кляті
Хоча руки й були завзяті)
Ще питаєш, чи пам'ятаю,
Я той рік, я забутись благаю.
Ні ні ні, про любов,- не минула
Інша думка у мене гайнула.
Я з тих пір стала трохи інакша
Не така як ось тут, у минуле)
Ти тут гарна, налякана трохи
Той художник розгледів намисто
І любові тут, й охи ті охи
Фарби чисті, яєчко і тісто.
І волосся волосся не видко
З під очей твоїх шпилі не колють)
Ти не бачив, ті шпилі на крісло
Той маляр покидав як непотріб
І руками своїми незграба
І у очі дививсь, ніби в воду
Я ридати тоді хотіла
Проклинала той день, той театр)
Тихше тихше, не треба Діано
Хвилюватись не варто не варто
Той художник не гладіатор
В ного завжди відчинена брама
Він малює, а ще він.. ще грає
На сопілці та нервах піано)
Він грайливий, я хочу спитати
Час пройшов пролетіла минута
Ти скажи мені хто то обходив?
Коли я там була прикута?
Цілував мене хто? Хто? Хто пестив?
В тому шовці до того портрету
Не заводься, то я тебе пестив
Твого тіла торкався губами
Я б ніколи тобі не лестив
Хочеш підем сьогодні до храму?
А не хочеш то може й не треба
Ти тут справжня, без всякого сраму)
Я тут справжня? Та я тут потвора
Три години не дихать на стулі
На обличчі не рисочки правди
Гола й боса покора покора
Заховай його десь у підвалі
Цей портретик, а звідки це море?
Ти не бачила? Ай, да, Маруся!
Море небо десь там я молюся
Близоруке моє ти малятко
Моя киця пухнасте звірятко
Не сховаю нікуди дивлюся
І не думай, що я підкорюся.
Мій Оресте! Ти справді щасливий?
А от в мене немає портрета(
Я би теж якось так споглядала
По всім правилам етикета
Хвилювалась у хвилях тих моря
Коли ти десь там був у заторах
Мій портрет),-невеличкого зросту
У очах все життя було? Й було
Та коли я дивлюся на тебе
Не зійти б мені з того підмосту
Хочеш яблук? Або винограду?
Годувати тебе буду радий)
Моя ніжносте) Моє Сонце!
Я не хочу не хочу нічого
Лише в очі твої дивитись
В них багато всього нового
В них я вкотре як в небо дивлюся
І топлюся топлюся топлюся
Потони в мені, пам'ятаєш
Схід і Захід сорочку і воду
Бачу часу ти зовсім не гаєш
Холодильник не дасть більше льоду
А давай ми залишим домівку
І під дощ, як тоді стрімко стрімко
Обіцяй, що не будеш летіти
Кілометрами в ті калюжі
Я ж тобі обіцяю не вити
Подаруй мені жовті ружі
Я встелю ними тобі постіль
Як для мене колись ти поспіль
Не нагадуй, бо лишишся вдома
Тільки вдома якась тут втома
Ніби спокій і ніби тихо
Відступилося ніби й лихо
Та завзяття якогось немає
Ніби є все не вистачає
Розумію, ти хочеш дитинку
Не говориш про це, відпочинку
Тобі ніби на все хватає
Та дитинки немає немає
Викинь викинь це фото зі стінки
Не художник він, фотознімки
Не кажи так, він гарно малює
Зображає усе й що не бачить
І тебе хай то так не хвилює
Цей портрет все що маю на вдачу
Що це? Дощ як на зло заперіщив
Все владнається, все більше тріщин
А ти бачив он там в коридорі
Знов забулася розказати
Мені снилися мамо і тато
Передали тебе привітати
Ніби ти десь був там далеко
А я мала тебе стрічати
Добре добре ми йдемо гуляти?
Як же шумно зараз у лісі
Білка плигає по горісі
Їжачки поховали голки
Умиваються залюбки
Дай і я тебе поцілую
Я люблю тебе! Чуєш?
Не чую!
О, Господи! Бережи нас на цьому узліссі...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604569
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.09.2015
автор: Ольга Ратинська