Бачиш серйозну, надуту личину,
що бусурманно пильнує з люстерка? –
Десь ізсередини думкозлочинець
шлях прогризає назовні.
Істерика
соком томату обличчя заляпала:
«Звідки він взявся? Що хоче від мене?!»
Серце у грудях тріпоче залякано:
«Най би скоріш та личина відмерла!
Нащо закони руйнує усталені?
Хижа тварюка! Мерзотник ворожий! –
Вуса сердиті позичив у Сталіна
і на нутрі, мов на гущі, ворожить.
Хочеться спокою, телебазікання.
Думку, снодійним новин нагодовану,
хочеться вкласти у ліжко.
Ба! – Зіпхано
з ложа її, наче в’язку із дро́вами.
Грубо розбуджено.
Спокій спаплюжено...»
Думкозлочинець не спить – він вичікує.
Рано чи пізно у вогкість калюжі він
вниз головою втокмачить
вночі, коли
думка – лінива, слабка і оббріхана –
очі натомлені стулить повіками.
Дати б їй ще на горіхи...
Та тут
не обійтися горіхами:
вітер прозріння
гармидер непотрібу
з вікон засліплених викине!
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603440
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.09.2015
автор: Олександр Обрій