Дівчинка і янгол

Коли  з  неба  посиплються  тисячі  зірок.  Коли  гарячий  дощ  зігріє  холодну  землю.  Коли  сонце  стане  чорного  кольору,  Вона  зрозуміє,    що  є  насправді  кохання,  життя,  смерть…
Вона  йшла  брудною  сірою  вулицею  і  думала  про  те,  яку  кількість  мурах  вбивають  люди  кожного  дня  по  всій  Землі.  З  якою  жорстокістю  вони  забирають  життя  у  невинних  живих  істот  і  навіть  не  здогадуються  про  скоєний  страшний  злочин.  І  в  Її  хворій  уяві  постає  дивна  картина.  Ось  Вона  йде  вулицею,  а  під  ногами  метушаться  крихітні,  як  мурахи,  люди.  Вони  кричать,  плачуть,  страждають  і  захлинаються  у  власній  крові.  А  Вона  задоволено  посміхається  і  дивиться  вперед.    І  не  чує,  і  не  бачить  того  жаху,  який  сама  створює…  І  йде  собі  далі.  
 
Їй  сподобалася  ця  картина,  і  Вона  із  великим  задоволенням  подарувала  свою  посмішку  навколишньому  жорстокому  світу.  Цікаво,  що  б  сказали  люди,  якби  дізналися,  які  думки  Їй  лізуть  в  голову?  Швидше  за  все  банальне  „звернися  до  психолога”,  або  „у  тебе  не  все  в  порядку  з  головою”.  Є  ще  варіант  „на  тебе  погано  впливає  телебачення,  музика  та  Інтернет”.  Та  Їй  байдуже.  Це  не  їх  справа.  Вона  чудово  розуміла,  що  якщо  б  вони  і  довідалися  про  те,  що  твориться  в  Її  голові,  то  вони  б  просто  злякалися.  Злякалися  того,  що  Вона  має  рацію.  І  ховалися  б  за  своїми  банальностями.  
Раптом  думка  обірвалася.  Вона  озирнулася  і  зрозуміла,  що  навколо  Неї  з’явилося  стадо…  тобто,  велика  кількість  люду.  І  на  превеликий  жаль  такого  ж  розміру,  як  Вона.  Від  такої  реальності  Їй  стало  сумно.  
Вона  повернула  в  сторону  пірса.  Стояла,  дивилася  на  воду,  на  небо,  на  кораблі  і  яхти.  Все  сіре.  Та  не  просто  сіре.  А  навіть    брудно–сіре.  Витягла  з  кишені  плеєр  і  ввімкнула  його.  Там  залунала  повільна,  темна  і  важка  мелодія.  Таку  музику  далеко  не  кожен  може  слухати.  У  деяких  починає  голова  боліти  і  вони  вимикають  її.  А  потім  читають  моралі,  чому  Вона  таке  слухає.  Вона  ж  ще    така  маленька!  І    добром  це  не  закінчиться.  

„May  I  kiss  your  wound?
Maybe  that  will  heal  my  soul.
Free  me  from  this  tomb.
Light  my  darkness,  make  me  whole…  „
 

Слова  пісні  наштовхували  на  думки,  що  найщиріше,  найсильніше  і  справжнє  кохання  може  існувати  лише  з  болем.  Це  майже  нероздільні  речі.  Чому  так?  Чому  не  може  бути  просто  „добре”,  без  зворотної  сторони  медалі.  На  такі  Її  думки  багато  хто  відповідає,  що  навколо  насправді  є  дуже  багато  хороших  речей,  просто  Вона  не  хоче  їх  бачити.  Та  це  просто  вони  закривають  очі  на  „чорний  бік”.  Самообман  –  це  погана  штука.  Особливо  коли  людина  починає  усвідомлювати  правду.  Оптимісти  –  люди  нерозумні.  Песимісти  –  тим  більше.  Вони  обмежені  тими  стереотипами,  які  з  дитинства  насаджує  їм    суспільство.  Придумають  собі  казочки.  Але  ж    Вона  не  така!  Вона  інша.  Швидше  за  все  реалістка.  А  різні  оптимісти  і  песимісти  називають  Її  нерозумною.  Звичайно,  не  можна    засуджувати  інших  людей.  У  кожного  своє  життя,  і  він  живе  його  як  хоче  сам.  Це  тільки  Її  думки.  І  далі  стінок  Її  черепа  вони  не  виходять.
 Вона  знову  замикається  в  собі  і  не  бачить  навколишнього  світу.  Зараз  перед  Її  очами  постає  лише  Її  внутрішній  всесвіт.  Він  такий…  дивний,    незрозумілий.  Навіть  для  Неї  самої.  Не  досить  незрозумілий,  щоб  намагатися  зрозуміти  його.  Але  й  досить  незрозумілий,  щоб  покинути  його.  Кажуть,  важко  жити,  не  розуміючи  самого  себе.  Але  Їй  так  навіть  цікавіше.  Це  своєрідна  розвага.  Сидиш,  і  вдивляєшся  у  закутки  свого  світу.  Намагаєшся  зрозуміти,  що  там.  Але  особливо  не  стараєшся,  щоб  не  збагнути  повністю.  І  Вона  стоїть,  неначе  сліпа  і  глуха…  майже  мертва.
Раптом  Вона  обернулася  на  шум  за  спиною  і  побачила  дівчину,  яка  сиділа  на  смітнику.  Дівчина  зухвало  дивилася  на  Неї.  Це  була    підліток–неформал.  Вона  мала    червоне  волосся,  яке  закривало  одне  око.  Це  додавало  її  обличчю  загадковості.  Очі  виразно  обведені  чорним  олівцем.  Одяг  був  яскравим  і  зухвалим.  Таких  в  принципі  не  мало,  але  дещо  дійсно  в  ній  дивувало.  За  спиною  виднілися  два  великих  сірих  крила.  Вона  не  хотіла  вірити  своїм  очам.  Завмерла  на  місці  і  не  могла  поворушитися.  Крила,  мов  магніт,  притягували  до  себе  погляд.
– Ну  привіт,  –  прошепотіла  Дівчина–янгол.
Це  привітання  Її  ще  більше  приголомшило.  Всі  слова  посипалися  із  голови,  всі  думки  полякалися  і  розбіглися  по  закуткам.  
– Мдя…  –  протягнула  Дівчина–янгол.  –  Цікаво,  чому  я  очікувала  на  іншу  реакцію?  Привіт,  Моя  Людино.
– А  ти  хто?  –  нарешті  отямилася  Вона.  Це    перше,  що  прийшло  їй  в  голову.  
 
– А  хіба  ти  не  бачиш?  Я  –  твій  Янгол.
– Янгол?  А  хіба  вони  існують?
– Ну,  як  бачиш.  
– Що  за  жарти.  Мене  хтось  розігрує?
– Кому  це  потрібно,  подумай.  
Вона  задумалася…  Дійсно,  не  було  в  Неї  таких  знайомих,  яким  потрібно  було  б  розігрувати  її.  Та  в  Неї  і  знайомих  майже  не  було.  Точніше,  друзів.  Точніше,  їх  зовсім  не  було.
– Дарма  ти  так  думаєш…
– Як?
– Що  в  тебе  немає  друзів.
Вона  може  читати  Її  думки?
– Так,  дурненька,  можу,  –  засміялася  незнайомка.    Її  добрий  і  теплий  сміх  розлився  музикою  навкруги.  І  тут  Дівчинка  все  зрозуміла.  Вона  й  досі  всередині  свого  всесвіту.  Від  реальності  не  залишилося  і  краплинки.  Хоча,  що  може  бути  реальніше  від  себе  самого?
 
– Я  думала  у  янголів    крила  білі…
– А  колір  наших  крил  залежить  від  життя  наших  підопічних.
– Від  того,  на  скільки  вони  грішні?
– Та  ні.  Ні!  Від  того,  скільки  і  чого  їм  доводиться  переживати.  У  ангелів–охоронців  старих  людей  (якщо  звичайно  янголи  ще  не  покидають  їх  до  цього  часу)  крила  майже  завжди  чорні.  
– Але  ж…  мені…
– Лише  12?  Так,  лише  12.  Але  ж  бачиш  –  крила  сірі…
– Але  чому?..  –  все  ніяк  не  розуміла  Вона.  Не    хотіла  розуміти.
– Ну  а  що  ти  очікувала?  Знаю  я  про  твої  стосунки  з  твоїм  батьком,  про  те,  що  сталося  з  твоєю  матір’ю.  Хто  тобі  був  найближчою  людиною  після  її  смерті?  Бабуся…  Я  знаю,  що  сталося  і  з  нею.  Мені  все  про  тебе  відомо.  І  це  знання,  як  бачиш,  відбилося  на  моїх  крилах.  Знаю,  що  тобі  доводилося  бачити.  На  жаль,  я  все  це  теж  бачила…  твоїми  очима.    Ти  занадто  швидко  стала  дорослою.  Занадто  швидко  розуміла  речі,  які  звичайна  людина  розуміє,  коли  їй  вже  років  за  тридцять.  І  то,  повір,  далеко  не  всі.  Занадто  рано  ти  пізнала  справжнє  життя.  
Вона  слухала  мовчки.    Не  мала  сили  видавити  з  себе  жодного  звука.  А  Їй  так  хотілось  зупинити    Янгола.  Замовкни!  Не  треба  цього!  Не  кажи!!!  Їй  важко  все  це  згадувати.  Важко  все  це  знову  бачити.  Цей  кошмар  Вона  душить  в  собі  вже  багато  років.  Ховає  подалі.  Б’є  його,  ріже,  труїть  алкоголем,  заглушує  музикою  і  топить  у  невидимих  сльозах.  Але  воно  знову  оживає.  Надає  удари  у  відповідь  зсередини.  Поглинає  її.  Коли  це  трапляється,  залишаються  шрами.  Внутрішні.  Та  і  зовнішні  також.  „Я  ріжу  своє  тіло.  Навіщо?  А  фізичний  біль  допомагає  відволіктися  від  душевного.  Так  легше…”  –  так  Вона  колись  писала  у  своєму  щоденнику.  Коли  немає  сил  все  тримати  у  собі,  народжуються  вірші.  Один  з  її  знайомих,  перечитавши  вірші  сказав:  „Здається,  що  в  тіло  12–річної  дівчинки  переселилася  душа  дорослої  жінки…  ”

Слова…  думки…  сльоза…  страждання…
Які  тяжкі  ці  спогади…  вагання…
Фото  на  стіні…  записки  в  телефоні…
Троянди  не  живі…  
душа,  у  тілі  –  як  на  зоні…
заплакані  очі…болючі  порізи…
брудні  нарікання…життя  як  валіза  –  
нести  вже  важко,  а  викинуть  шкода…
мотузка  на  шиї…  смертельна  свобода…
усміхнені  рожи,  фальшиві,  нестерпні…
забиті  бажання…  пориви  невтримні…
пусті  обіцянки…  забуті  розмови…
монолітний  обман…  зупинки...  відмови…
солодка  брехня…  отруйні  цілунки…
Нещирі  слова,  вірші,  подарунки…
Безсилі  прохання…  пісні…  сподівання…
Вільна  неволя…  в’язниця  кохання…
Сліпа  справедливість…  глуха  милосердість…
З  нізвідки    -  в  нікуди…  жахлива  відвертість…
Стілець…тривога…відчай…  видіння…
Небажаний  страх…  непотрібне  терпіння…
Агонія…  задуха…  в  тенетах  миша…
І  раптом  спокій…  тьма…і  тиша…

– Чому  ж…  ти  ж…  –  процідила  крізь  зуби  Вона,  –  чому  ж  ти  не  допомагала  мені?  Ти  ж  Янгол…  Мій  Янгол!
– А  я  не  могла.  
– Як  це?  Ти  повинна  мені  допомагати!  
– Так.  Саме  тому  я  зараз  тут.
 
Вона  глянула  на  Янгола.  Дивно  все  це.  Вона  хоче  пояснень.  Але  в  той  самий  час  відчуває,  що  боїться  їх.    А  Дівчина–ангел  в  цей  час  злізла  з  смітника,  взяла  Її  за  руку  і  тихо  прошепотіла:
– Пішли  зі  мною.  Ти  все  зрозумієш.  Сьогодні  я  можу  тобі  допомогти.  
Дівчина  з  крилами    поцілувала  Її  в  щоку  і  повела  по  дорозі.  Вони  разом  зайшли  у  під’їзд  багатоповерхового  будинку.  
 
– Питай  у  мене  все,  що  хочеш.
– Добре…  –  похмуро  сказала  дівчинка.  –  Чому  ти  мені  раніше  не  допомагала?  Коли  мені  було  так  складно.
– Я  допомагала.  Я  завжди  була  поруч.
– І  оце  ви  називаєте  допомогою?  Ти  хочеш  сказати,  що  мені  було  легше?
– Ні,  сонечко.  Наша  допомога  не  в  цьому  полягає.  Ми  зажди  поруч.  Але  направляємо  ми  у  дуже  кризових  ситуаціях.  Коли  людина  на  краю.  Тоді  ми  допомагаємо  вирішувати,  в  яку  сторону  зробити  крок.  
– Нащо  ж  ви  тоді  взагалі  потрібні!  Ви  нічого  не  робите!  –  закричала  дитина.  Вона  була  занадто    зла.  Стільки  всього  пережити  і  без  підтримки  свого  янгола…
– Ми  багато  чого  робимо.  Якби  мене  не  було  поряд  з  тобою…  ти  б  не  прожила  12  років.
 
А  тим  часом  вони  повільно  піднімалися  східцями.  Повільно,  крок  за  кроком.  До  спасіння,  до  вирішального  слова.  Сьогодні  Вона  має  стати  щасливішою.  Повз  них  проходили  люди.  Дівчата  їх  не  помічали.  Але  люди  скоса  дивилися  на  12–річну  дівчинку,  так,  як  вони  дивляться  на  психів.  Бо  вони  і  бачили  психа.  Дівчинка  розмовляла  сама  з  собою…
–  Чому  ж  ти  раптом  зараз  з’явилася?  –  запитала  Вона  Янгола  і  глянула  у  бездонні  очі.  У  них  ховалися  всі  Її  сльози,  які  так  і  не  пролилися.
–  Тому,  дурненька,  що  ти  вже  однією  ногою  в  цій  прірві.  Я  хочу  допомогти.  Я  мушу  допомогти.  Хоча  насправді  я  не  повинна  була  з’являтися.  Просто…  ти  мені  подобаєшся.  Мені  тебе  шкода.
–  Не  потрібно…
– …  тебе  жаліти?  Знаю.  Ти  цього  не  любиш.  Але  у  янголів  така  робота.  Якби  вони  не  відчували  жалю  до  своєї  людини,  то  вони  б    не  могли  вже  відчувати  її  і  рятувати  її.
 
Вони  забралися  на  дах.  Дівчинка  наче  і  не  розуміла,  як  вона  сюди  потрапила.  І  не  пам’ятала  шлях,  який  вони  тільки  що  подолали.  Але  тут  вона  прокинулася.  Тут  так  вільно,  так  гарно!  Тут  можна  дихати  на  повну!  Тут  так  тихо,  спокійно.  
–  Я  тобі  хочу  дещо  показати,  –  ніжно  прошепотіла  Ангел  і  підвела  Дівчинку  до  самого  краю  даху.  –  Ставай,  не  бійся.  Я  ж  поряд.  Я  вмію  літати.
Вони  стали  пліч–о–пліч  і  взялися  за  руки.  Внизу  місто  жило  своїм  повсякденним  життям.  За  обрієм  сідало  холодне  сонце.  Навколо  лежав  легкий  негустий  туман.  
–  Що  ми  тут  робимо?  –  запитала  Дівчинка,  не  відриваючи  очі  від  заходу  сонця.  
–  Ми  рятуємо  тебе…  –  закричала  Янгол    і  сміливо  зробила  крок  вперед.  А  Дівчина  пішла  за  нею.  Один  єдиний  крок…  останній  крок...  крок  до  порятунку.  Так,  Вона  нарешті  все  зрозуміла.  Все!  Це  життя  –    не  Її.  Воно  чуже.  Вона  хоче  бути  янголом.    Тепер  вона  знає…  Життя-  це  кохання,  кохання    –  це  смерть…  Смерть  –  це  життя…  інше  життя…  

В  той  день  відбувалось  щось  дивне.  Спочатку  йшов  теплий  дощ.  Потім  було  затемнення  сонця.  А  вночі  небо  раптом  засяяло  метеоритним  дощем…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=60207
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 23.02.2008
автор: Lacrima