А дощ відбиває серця такт,
а може навпаки.
Я знаю лиш один правдивий факт -
люди тікають навіки.
Одного разу посміхнувшись,
сказавши скромне "прощавай",
махнув рукою, обернувшись,
мовля́в, іди, забудь, постав гарячий чай.
І ти позбавлений надії,
намокший під дощем,
ти витираєш скромно вії,
думки підпираючи плечем.
Гримить в душі,
дощить в очах,
не опирайся тиші,
оті персони, що у плащах,
такі ж як ти, не гірші.
Така іронія життя,
усі когось втрачають,
ідуть далеко в забуття,
а ті часу не гають.
Їм по цимбалах нашеє ниття,
ти зрозумій, проміння сонця поміж гір,
і все, що трапиться пізніше,
так має бути, ти повір,
уже не буде гірше.
В свій час потрібно пережити
розбиті глечики, покинуте багаття.
Не забувати те, що любиш боронити,
з любові проросте прекраснеє латаття.
У нас в житті усе не просто так
і люди, що назустріч нам ідуть,
і той побачений тобою мак,
і ті, що у грозу підуть,
Ти пам'ятай, в житті усе не просто так.
09.08.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599526
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.08.2015
автор: Капустинська Галина