Ой не минає лихо і біда,
які ще устаканює безмов'я.
Гарикає чужою тамада,
галакає у хаті безголов'я.
Але, коли оказія нова,
не чадіє каглою голова,
і чужина не туманіє знову,
коли затужавіє голос крові
і так приємно чути, – [i]обидв́а,
верета, веретено, булава;[/i]
і зі скарбнички маминої мови
все діставати бабині слова.
Не по гриби ходили, а [i]по губи[/i],
і прати [i]стоконялись до води,[/i]
і [i]дохороби[/i] зводили [i]рахуби[/i]...
І чую найласка́віше, –[i] іди,
катай сюди. Отутечки, мій любий,
подалі од покути і біди,
якою вже намаялись діди,
тобі малому не обриють чуба.[/i]
Усе, що є, дає один Господь:
і долю, і кебету, і дороги...
Усім дає, але не муляй ноги
і москаля десятою обходь,
яка і буде праведна у Бога.
І ми ідемо по своїй землі,
де ще [i]катають Ваньку[/i] москалі,
і заповіді чуємо минулі, –
не наступати на свої граблі,
аби не набивати мозолі,
там де діди понабивали гулі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597324
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 02.08.2015
автор: I.Teрен