Можливо, так Господь вимагає накінець-то зробити те, для чого я тут... що ж, він не залишив мені вибору... доведеться спробувати!
Можливо, так Господь вимагає нарешті зробити те, для чого я тут... що ж, він не залишив мені вибору... доведеться спробувати!
Вчителі від Бога. Люди, які вкладають в кожного учня частинку себе! Чи багато їх таких? Ви з ними знайомі? Це прикро казати, але в державі, в якій найбільша кількість у відсотках людей з вищою освітою і кожен другий закінчив педагогічний, не так вже і легко знайти таких учителів. Тих, хто здатен не просто пробудити в учнях бажання здобувати знання, полюбити предмет... Я кажу про інше. Про щось набагато важливіше, дорогоцінніше, про щось вічне! Адже існують вчителі, які навчають нас бути Людьми! Не просто жителями Землі, безцільно марнуючими життя, переповненими, заздрощами, ненавистю та злістю, а справді тими самими, хто робить цей світ трішки кращим!
У мене була така вчителька. У мене вона є до цих пір. І мені важко передати словами, хоч я, наче б то і письменниця яка не яка :), яке це невимовне щастя – чути її голос у слухавці і знати, що все з нею гаразд, і ця добра щира людинка ще зможе поділитися зі мною своїм життєвим досвідом та мудрістю. Знаєте, останнього разу, коли я приїхала до неї, наша розмова була схожа більше на задушевну бесіду матері з дочкою. До цього ми розмовляли, як наставниця та учениця, як добрі друзі, як поетеси різних поколінь, але цього разу... Цього разу все було інакше. Інколи ти відкриваєш людей, котрих любиш з геть нового боку! І отримуєш від них те, чого тобі так бракує. Те, чого тобі ніколи не зможуть дати рідні. У моєму скромному випадку все саме так і трапилось. Приємно знати, що в містечку, де ти провів своє дитинство залишився ще хтось, до кого хочеться приїхати, хтось, хто справді тебе любить, переймається за тебе, радіє твоїм маленьким успіхам та щиро співчуває невдачам, хтось, хто ніколи не дорікає, не обвинувачує, не кричить і не повчає, хтось, хто чекає тебе будь-якого...
Колись саме Вона відкрила в мені цей талант до письменництва. Саме цій мініатюрній витонченій жінці з шаленою жагою до життя та багатезним внутрішнім світом я завдячую кожним написаним мною рядком. У далекому 2003-му на уроці української літератури я написала свій перший віршик. Це було звичайне завдання. У ту саму мить, моя улюблена вчителька сказала слова, які назавжди закарбувались в моїй пам'яті: «У нас тут росте майбутня поетеса!». Знаєте, сьогодні вже, певне, навіть моя вчителька не згадає, чому вона так вирішила. Можливо, хотіла підбадьорити мене. Можливо, справді побачила у тій дитячій поетичній пробі неогранований діамантик. А може... просто сказала, просто так, без якогось там наміру. Зараз уже геть несуттєво, як воно було насправді. Ці слова змінили життя маленької дівчинки з тієї самої миті. ВАЖЛИВО ЛИШ ЦЕ! І знаєте, що? Далеко не всім так щастить, як пощастило мені! Знайти себе і здобути неоціненний дар від долі! Відтоді все набуло сенсу! Що би не відбувалося зі мною згодом, я завжди знала, що можу написати про це, вималювати усі свої почуття словами та римами! Що немає нічого в цьому прекрасному, хоч і жорстокому світі, де б я не могла знайти натхнення, нічого, позбавленого чарівного доторку пишноволосої Музи! Поезія у всьому! Ти тільки спостерігай! Слухай! Вбирай в себе життя по краплі! Вдихай його терпкувато-солодкавий аромат! І віддавай людям малесенькими порціями ПРЕКРАСНОГО! Так, як це умієш тільки ти. Адже Господь не даремно відкрив тобі цей шлях!
Більшість із нас проживає життя, так і не дізнавшись, що в глибинах нашої сутності померли від спраги геніальні музиканти, письменники, актори, художники, скульптори... Більшість із нас просто не вміє відкривати в собі все це, підбирати ключик до самих себе! Інші ж просто пасують перед труднощами, не витримують тиску, критики, не сприйняття, осуду й відторгнення. Страх паралізує нас і змушує здаватись, відступати. Жорстока реальність, шалений темп життя та суспільство змушують нас одягати маски, ламати себе, зраджувати власним мріям і врешті-решт тихо чахнути...
Знаєте, я пройшла всі ці стадії. Я боялась. Бігла від власного «я». Шукала виправдання. Злилась. Плакала. Жаліла себе і навіть продовжую досі. Але я збагнула головне! Від себе не втечеш! І неважливо зовсім: станеш ти успішним та відомим чи ні! Неважливо, що думає про тебе перехожий, сусід, знайомий, друг, батьки чи чоловік. Важливо, що думаєш про себе ти! Важливо, ким ти є для себе, що ти віддаєш людям, як багато ти віддаєш. Твоя цінність для душ та сердець. От що важливо! І тільки заради цього усі ми тут і знаходимось. Аби збагнути таку просту істину. Чим більше ти віддаси світу добра, тим більше ти отримаєш його навзаєм! І нехай Господь дарує міцне здоров'я та довге життя моїй Вчительці, моїм Батькам, тим, хто в мене вірив, і тим, хто своїми вчинками та словами відкрив мені цю істину! Адже завдяки їм, життєвому вишколу і самопізнанню, я зрозуміла, навіщо цей безцінний Дар дістався саме мені! Краще пізно, аніж ніколи!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596077
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.07.2015
автор: Інга Хухра