тату, ці міжвіконня засіяні світлом.
Словами пророків, які їм так й не відбулись.
Тілами дітей, що ніколи не стали великими. Старими ікарусами, що важко дихають в спину моїм сестрам заживо спаленим.
Можливо, вони проростуть дводійсністю і мовним прабаченням. Вихлюпнуть зоряні розчини і якорі кинуть десь в нашому мозку.
Тату, вже холодно. Цей перманентний вересень ріже мою свободу. Риба уже не ловиться, риба уже не мовить (ся), риба страждає мовчки, тату, чому ми сюди приходимо?!..
- бо трави високі і гарні, тіла у цих травах стрункі і білі. Кожне тіло це плюс до карми, кожне тіло це нові цілі..
Були сутінки кривдовересня. Були долі дівчаток знуджених. Була риба сумна невесела. Був ще ти, але десь у нутрощах.
Кажу, тату, повзімо звідси, бо нас ноги уже не винесуть. Наші горла обплутають квіти, наші спини зламає вересень..
/Тільки тату не скажем мамі нехай готує вечерю із думкою що ми повернемось/
Та
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595572
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.07.2015
автор: Hauch