Моя відповідь на коментарі


Вперше  в  житті  розмову  поведу  загалом,  не  стану  відповідати  кожному  зокрема  з  тих  людей,  кого  тут  пізнав,  став  любити  і  шанувати.  Скажу  цими  словами  до  всіх:  у  яку  би  позу  мудрого,  самого-самого  правильного  не  ставали,  які  би  «істини»  не  прорікали  ми,  а  правда  проста  і  гірка:  чи  не  всі  робимо  вигляд,  що  нічого  не  відбувається,  що  все  розчудесно,  що  сонечко  блись-блись,  бруньки  пуку-пук,  що  губки  цьом-цьом,  пальчики  мац-мац.

Друзі  мої  милі,  я  там  заглянув  раз,  перший  раз  минулого  року  у  ті  ненажерливі  очі  війни  –  і  злякався  довіку!  І  боюсь  дотепер,  і  знаю  точно,  що  кожному  там  страшно,  якщо  він  нормальний  чоловік  і  хоч  на  йоту  зрозумів  суть  і  цінність  життя  і  потворність,  жахіття  такої  смерті.  (Тому  і  стоять  так  твердо  там  ті,  хто  приходить  на  цю  війну  самі:  вони  знають,  достеменно  знають,  як  буде  страшно  їх  рідним,  якщо  війну  впустити  далі  на  нашу  землю).

Бо  страшно,  дико  бачити  рвані  частинки  людського  тіла,  чути  запах  горілої  плоті  людини,  бачити  шматки  того,  що  мить  назад  було  людиною  –  та  вже  не  встановити,  хто  ж  то  був,  чий  синок,  чи  тато,  чоловік,  коханий…

Так,  злякався  страшно,  бо  ні  звідки  вона,  війна,  бо  дикий  її  привід  і  ще  дикіший  ворог,  тупий,  ненависний,  зі  звірячими  поняттями,  весь  у  злі,  вихований  тільки  загарбати  і  ґвалтувати,  впокорювати  і  вбивати  тих,  хто  хоче  волі  від  нього,  бо  він  взагалі  –  нічого  іншого  і  не  вмів,  окрім  як  відбирати  чуже  і  вбивати.  

Страшно  це,  бо  у  мене  тут  найдорожчі  люди,  бо  там,  по  той  бік  кордону  –  так  багато  рідні,  а  я  вже  давно  живу  тут,  бо  тут  мої  діти  і  вже  онуки,  бо  нам  Україна  –  тепер  найдорожча  на  світі  земля,  наша  батьківщина,  дім  вона  нам.

Хочемо  про  любов?  Про  квіточки?  Про  цілунки?  –  то  й  говорімо  від  імені  жінок  і  дітей,  чиї  батьки,  чоловіки,  сини  там,  під  вогнем  кожен  день,  чи  хто  вже  скалічений  повернувся,  чи  тих,  хто  ще  й  не  цілував  ні  разу,  не  надивився  на  ті  квіточки  –  а  втратив  очі  і  нескінченна    йому  темрява  тепер,  або  вже  хто  навічно  в  землі…

Їх  очима  подивімося  на  світ  цей,  їх  почуттями  приймімо  у  душу  його,  через  їх  переживання  розкажімо,  що  то  воно  є  –  любов  для  того,  хто  дивиться  в  очі  смерті  –  смерті!!  –  24  години  на  добу,  хто  туди  пішов,  щоб  захистити  дім  і  родину,  рідну  землю,  державу,  нас  з  вами,  оті  квіточки-кульбабки,  росу  мирного  ранку,  запах  сонної  дитинки,  доторк  коханої  людини,  заграву  вранішню  від  сонця,  а  не  від  залпів  реактивних  снарядів…  

Є,  присутня  тут  така  поезія?  –  з  п’ятсот  віршів  –  один,  два.  Всі  інші  –  не  що  інше,  як  те,  про  що  мої  слова.  Ми  сховалися  у  мушлю  безвилазно,  і  я  піддався  тому,  гляньте,  що  тут  я  «творю»,  і  тому  мені  –  сором:  «нічого  не  чую,  нічого  не  бачу,  нічого  такого  поряд  нема,  всьо  хорошо,  прекрасная  маркіза!».  

Я  всіх  вас  люблю  і  маю  повагу  до  вас,  але  світ  і  події  у  ньому  бачу  з  такої  позиції.  Як  би  не  ховався  за  лукаве  слово  своє.  Я  маю  на  це  право  і  маю  обов’язок,  перед  життям.  (Певно,  як  має  право  і  той,  хто  голову  у  пісок  і  –  моя  хата  скраю).

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595299
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.07.2015
автор: Касьян Благоєв