Сторінки одного життя. . /Проза. Ч. 49/

Сьогодні,  саме  сьогодні  
У  вирій  злетіли  в  небо  
Поєднані  тихим  словом  
Кохання,  воно  вам  треба?  

Три  доби.  День  і  ніч  нас  ховало  від  світу  відчуття,  у  чеканні  і  млості,  світ  яскравий  відкрив  долоні,  білим  вельоном  білим  цвітом  світ  очистив  мене  від  злості.  Чоловік,  моє  дивне  створіння  геть  забувся  про  все,  що  було,  опустив  мої  думи  у  верес,  не  залишив  минулого  й  сліду..  

Я  відкрию  вам  тайну  кохання,  ви  ж  шукали  його,  усюди,  куди  гляну,  куди  подивлюся,  всюди  велич,  господня  ласка  відірвала  від  дому  і  люду,  говорити  я  буду,  будь  ласка..  

А  чи  бачили  ви  як  пасуться  дикі  коні  у  травах  світанку?  А  чи  чули  ви  їхню  молитву,  я  сьогодні  не  тільки  бранка.  Я  сьогодні  вам  заспіваю,як  співає  жона  й  коханка.  

Так,  ми  тут,  десь  ось  тут,  в  цьому  лісі,  а  десь  там,  є  домівка  і  одяг,  є  вино,  є  дзеркала  й  платівка,  є  будильник,  що  півнем  на  ганку  верещить  мов  скажений  собака,  підіймає,  жбурляє  по  стінам,  є  хода,  є  взуття,  все,  що  треба,-не  для  спокою  в  рабстві  панянка,  є  парфуми,  що  після  весілля,  -ненависні  як  очі..  До  ранку..  

Я  в  полоні,  і  поруч  руки,  що  принсять  ожину  у  ліжко,  сплю  на  квітах,-прості  ромашки  уквітчали  мене  Діанку,  п'ю  росу,  умиваю  личко  біля  того  ж  таки  водоспаду,  недалечко  ми  звели  кубельце,  
дві  пташини,і  тому  ми  раді..  Сонце  сходить  і  кличе  в  дорогу,  та  той  офіс  поріс  споришами,  все  залишили,  аби  відчути  коливання  верби  в  тому  танку.  

Не  цілуємось,  не  вередуєм.  Граєм  в  гру,  в  якесь  дивне  повчання.  Хтось  бажання  кидає  на  зорі,  а  хтось  руки  туди  ж  підносить,  та,  ніхто  
та  ніхто  тут  не  плаче,  і  нічого  ніхто  тут  не  просить.  

Тиха  гавань.  Берізки  малюють  й  розпускають  у  воду  коси.  Дуб  схилився  у  силі  могутній,  все  чекає  на  дощ  чи  зливу,  в  соснах  милість,  на  ноги  босі,  я  дивлюся,  чи  ще  то  буде,  чи  почують  те  серце  люди,  чи  прийдуть,  чи  настигнуть  вроду,  те  коріння  мого  народу.  

Ви  прийдіть,  я  молю  благаю,  я  любов  вам  свою  безкраю,  всю  віддам,  не  залишу  ні  краплі,  ви  ж  відчуйте,  на  що  ми  здатні.  Дві  душі  два  краєчка  сливи,  диких  паростків,  як  же  мило.  Я  дивлюся,  я  завмираю.  
Подих  вітра  в  очах  колихаю.  Ви  прийдіть,  ви  погляньте,  усюди,  де  любов,там  і  ви,  мої  люди..  

-Діано,  про  що  ти  так  замріялась?  
-Та  ні  про  що,  ось  думаю,  ми  тут  назавжди  поселились?  Ми  вже  тут  третю  добу,  й  хоч  би  якийсь  звір  проскакав,а  ні  душі.  
-А  нас  ти  не  рахуєш?  
-Та  нас  тут  й  не  видко,  і  нікому  ми  не  потрібні.  
-Чому  це?  Хіба  я  тобі  не  потрібен?  
-Ти  мені  потрібен!Дуже  дуже  потрібен,  ти  омив  росою  мою  кров,  напоїв  мене  кумисом,  де  ще  я  такого  знайду?  
-Мало  я  тебе  поїв,  коли  ти  згадуєш  ще  про  когось,  піду  ще  до  Грози,  а  ти,  ти  можеш  тут  щось  на  піску  написати.  

Цей  пісок,  колись  був  камінням,  колись  руки  його  тримали,  колись  глечик  проріс  із  нього,  у  руках  під  твердим  умінням.  Колись  тут,  ось  на  цьому  місці,  жили  ще  такі,  може  двоє,  зародилося  тут  бажання,  
плід  безцінний  святої  любові.  Колись  тут,  я  уже  бувала,  так  так  так,  я  ось  тут  пам'ятаю,  оце  небо,  ці  хмари..  
-Пий,  пий,  і  не  кривися,  ця  Гроза  чистіша  усього  чистішого.  
-Оресте,  я  не  хочу  більш  цього  молока,  я  хочу  мінералки.  
-Ді,  які  в  тебе  скромні  бажання,  де  я  тобі  візьму  мінералки?  
Якщо  ти  бачиш  тут  хоч  один  мінеральний  заклад,  я  вмить,  ти  тільки  сильніш  бажай.  
-Сильніш?  Чи  можу  я  ще  більше?  Поглянь  на  мою  білизну,  вона  вицвіла  під  сонцем,  поглянь  на  моє  волосся,я  вже  справжня  дикарка  вуду,  а  ще  трохи  я  геть  втомлюся  і  упаду  і  все  забуду.  
-В  тебе  гарно  виходить,  сьогодні  занесу  тебе  на  ліжко,  але  зараз  не  час,  розумієш,  я  не  буду  тебе  цілувати,  он,  поглянь,  скільки  дивиться  люду.Причаїлись,  не  дихають  зовсім,  вс  чекають  нашого  блуду.  Пий.  
-Ти  знущаєшся  наді  мною?  Я  втечу,  ось  нап'юсь  і  втечу  до  оселі)  хочеш  свята,  щоб  ми  веселі?  Віднеси  мене,  хоч  на  хвильку  в  білу  постіль,  цілуй  же  шийку!  
-Ти  наказуєш?  Що  це  буде?  Я  твій  раб,  ..  
-Я  теж  буду,  буду..  

Як  спліталися  наші  руки,  у  ту  мить,  у  тому  очереті.  Скільки  лилось  із  вуст  жадоби,  не  забуду,  ні  не  забуду.Серед  білого  дня  у  небі  
закружляли  всі  птахи  світу,  звірі  люті  ще  виють  і  досі,  у  ту  мить  загремів  бог  прозріння,  стріли  випустив  в  ноги  Амуром,  блискавиця  сміялась  від  гніву  десь  потрапила  дятлом  у  дуба.  Мерегтіло  в  очах  
стугоніло.  Мертві  дихали  під  землею.  Ми  народжували  кохання,  у  цю  мить  і  з'явилися  люди.  
Хтось  хрестився,  а  інший,  шалений,  так  дивився  на  мої  груди,  що  Орест,  ні,  не  простосказився,  він  розсердився,  крикнув  
-Що?  І  ганчіррям  накрив  легені.  
-Ідіть  геть!  Ну  на  що  ви  так  задивились?  Я  вас  кликав?  Прийшли,  не  барились!  
-Пробачте,  Оресте  Олександровичу!  Ми  вас  шукали  усюди,  ми  й  гадки  не  мали,  що  ви  ось  тут  такі  блаженні,  ви  нікого  не  попередили,  ми  вже  бог  зна  що  думали.  
-Думали,  вони  думали!А  хто  вас  просив  думати?  Вони  думали!  не  діждетесь,  до  дідька!  До  дідька  все  з  молотка!Все  з  молотка!  
Ідіть,  ідіть  в  будинок  і  більш  ніколи  не  переривайте  чоловіка  на  півслові.  

-Ді,  ти  плачеш?  Чому  ти  плачеш?  Не  плач,  не  плач,  моя  кохана,  я  занесу  тебе  у  білу  постіль,  я  встелю  тобі  її  новими  пелюстками,  ти  ..
ми..  ми  матимемо,  те,  що  втратили,  я  тобі  обіцяю,чуєш  мене?  Ми  матимемо!  
-Поцілуй  мене,  я  так  скучила  за  твоїми  цілунками.  
МММММММММММММММММММ................  

Боже!  Чи  тебе  так  любили?
 

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594746
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.07.2015
автор: Ольга Ратинська