Задзвенів будильник і з під ковдри вилізла Іра. Невдоволено щось пробурмотіла й виключила « ту набридливу пищалку».
- Ще п*ять хвилин і встаю… - промовила дівчина й знову зникла під пледом. Здавалося б, тільки лягла, як на її плече лягла мамина рука:
- Доню, вставай! Уже половина!
- Як ?! Так скоро?!- Іра зірвалася з ліжка , мов обпечена й поспіхом стала збиратися в школу. Як же ж вона не любила запізнюватись! Ну ось за що, за які гріхи вона змушена так рано вставати щодня?? «Ну де ж ця маршрутка? Чому її ніколи не має, коли вона потрібна?» Ось і підїхала… Та ще й майже пуста! Іра швидко заскочила у транспорт зі словами: «Посвідчення!». Ну хоч якась користь від тих малих- можна безкоштовно їздити в маршрутці!
Ви не подумайте! Зазвичай Іра не така! Просто зараз вона спізнюється і настрій такий гнітючий… Дивиться навпроти себе – сидить бабуся й скептично оглядає її одяг. Вона у відповідь скептично оглядає літню жінку. Врешті, бабуся не витримує її важкого погляду і відводить очі. Іра витягає з кишені мобільний , заходить на свою сторінку вконтакте і переглядає фотографії однокласниць. Але щось не дає їй зосередитись… Ніби хтось свердлить її поглядом. Нервово оглядається, там… «Знову цей хлопець!» - думає Іра. Вони вже не раз отак їхали разом, і щоразу він не відводив від неї погляду! І це Іру неабияк дратувало!
Дівчина вийшла на зупинці і рушила в напрямку школи. Аж раптом побачила дівчинку з червоними відкритками у вигляді сердечок у руках і згадала: « Сьогодні ж день Святого Валентина!». Розвернулася, зайшла в магазин канцтоварів , купила з десяток валентинок… «Блін… Їх же ж тепер ще й підписати потрібно!» - хвилину роздумавши дівчина вирішила: «На перший урок не піду, буду в їдальні підписувати… Адже друзі важливіші за навчання!». Закінчивши із цією важкою роботою, Іра дочекалася перерви , а тоді приєдналася до однокласників і привітала усіх подруг зі святом, вручивши їм валентинки. А дівчата в свою чергу привітали її, та й навіть деякі хлопці! А ще вона отримала кілька анонімних валентинок. Дівчині була притаманна надмірна цікавість, а тому вона змогла знову здихнути спокійно лише тоді, коли дізналася від кого ці листівки та чому на них не вказані імена. Це так захопливо! Перша непідписана валентинка була , як виявилося, від Ілони- подруга просто забула підписати її. Інша була маленька , така як і у всіх інших дівчат із її класу. «А хто в нас щороку дарує валентинки усім без винятку? Ну , звісно, Назар! І ніколи не підписує, бо йому бачте ліньки!»- розмірковувала Іра. І останню, третю анонімну валентинку їй подарував… « Напевне Максим- ми ж сидимо разом на уроках!»- дівчина запитала «підозрюваного», але той ображено заявив, що підписав свою. «Ех… Не гарно якось вийшло… Сподіваюсь Максим не вирішив, що я загубила його листівку… або ще щось… Але одне мене радує: я досі не розгадала цієї загадки! А отже, відповідь попереду і як приємно буде знайти її самій…». Інтуїція підказала Ірі запитатися в Андрія, адже, здається, що вона йому не байдужа. І так! Ось вона розгадка:
- Так, це я тобі подарував валентинку…- неохоче відповів юнак і зашарівся. Іра відчула, що зобов*язана зараз відповісти люб*язно, а тому лагідно промовила:
- Дякую, Андрію… Мені дуже приємно! – дівчина не знала що ще сказати, а тому почувалася ніяково. Та дзвінок на урок врятував її і вона миттю і сіла за свою парту.
Після уроків Іра разом із подругами пішла в кафе. Вони замовили піццу і обговорювали « тих сором*язливих хлопців, що подарували їм валентинки». Надя отримала найбільше листівок, та не змогла розказати нічого цікавого! А Іра, яка була дуже комунікабельною, розповідала більше за всіх інших дівчат, а ті аж роти повідкривали , слухаючи її «детективи». Вже вечоріло, а тому наш юнний Шерлок зібрав свої речі в сумочку, провірив чи нічого бува не забув і попрощався із своєю вдячною аудиторією. Ліза також йшла до зупинки , тому дівчині ще довелося зачекати на подругу , вдруге зі всіма попрощатись і, нарешті, вирушити в дорогу. Подруги не змовкали ні на мить, аж доки…
- Ну ось і моя маршрутка… Завтра зустрінемося! Ти мені ще ввечері подзвони, гаразд?
- Обов*язково! - Відгукнулася Ліза і стала походжати туди-сюди, чекаючи свого автобусу.
Іра їхала й дивилася у вікно, думаючи про свою найкращу подругу, що досі, напевне , стоїть на зупинці. І знову відчула на собі ТОЙ погляд! Вона глянула поперед себе і… Так! Знову цей хлопчисько! Сидить навпроти, дивиться і усміхається! « О, Боже! Він мене починає лякати… Він же ж мене не переслідує мене , правда?- дівчина почала нервово оглядати юнака – Він якось дивно усміхається… Аж мороз поза шкірою! Але варто признатися, що він доволі симпатичний… навіть дуже симпатичний… брюнет, високого росту… Він десь на рік чи два старший за мене. А які в нього гарні блакитні очі! І погляд дружелюбний… Іро! Про що ти думаєш?!» - раптом бабуся , що сиділа поруч встала і попрямувала до виходу. Нічого дивного, еге ж? Той дивний юнак теж підвівся, та на відмінну від старенької попрямував не до виходу, а зайняв місце , яке щойно звільнилося. Він сів біля Іри! Дівчину аж сіпнуло: « Ну чому йому там не сиділося?!». Нещасна нервово вертіла в руках телефон, а серце так гупало! І чому цікаво? Їй здавалося, що вже всі пасажири почули те гупання!
- Привіт…- пробурмотів невпевнено хлопчина.
- Привіт . - холодно відповіла Іра, хоч насправді в її душі було аж надто спекотно ! А в голові лиш одна думка: «Що сказати ? Що сказати?!». Обоє розгублено мовчали, запала не зручна тиша… Юнак вирішив зняти з себе шарф. « Напевне йому теж зараз дуже не зручно… Я теж вдам , ніби щось роблю .» - дівчина нахилилася , щоб поправити ремішок на чоботі. Іра зовсім забула про час та простір і з цього трансу її вивів м*ягкий голос хлопця :
- А ось і моя зупинка…
Хлопець вийшов з маршрутки, а дівчина провела його поглядом . Задумалася над цією короткою розмовою( якщо це взагалі можна назвати розмовою) й ледве не пропустила свою зупинку! Врешті Іра схаменулася і проштовхалася до виходу. Йшла додому й думала: « Яка ж я дурна! Навіть не запиталась як його звати!- обурено змахнула головою – Чому я думаю лиш про нього? Яке мені взагалі до нього діло? Навіть якби поцікавилася як його звуть , то що з того? Нічого! Краще подумай про завтрашню контрольну з мови!». Прийшовши додому, дівчина відволіклася розмовами з матір*ю. Вже було пізно, а їй ще домашнє робити… Іра пішла в свою кімнату, розпакувала сумку і… Вона знайшла в сумці валентинку! «Цікаво від кого вона… - дівчина розгорнула листівку - Як мило! Написано від руки своє привітання, а не як завжди: готовий надрукований віршик у відкритці і лише підпис «живий»! Та… Саме підпису тут і нема… Анонімна валентинка!»
Майже цілу ніч Іра провела в роздумах: « Хто б це міг бути? Ах, як гарно там написано! Але лише про мене , побажання для мене… Й жодного слова про самого відправника! Може це хтось з дівчат? Котрась з них могла підкинути , коли ми були в кафе… Але ні! На жодну це не схоже… Я їх добре знаю! До того ж я перевіряла сумку перед тим як йти додому і тоді валентинки там ще точно не було! Після цього я разом з Лізою пішла на зупинку… Ліза! Це напевне вона! Ліза б ніколи не привітала мене анонімно, та й така красномовність не в її стилі… Але дуже вона любить розіграші! Ось це вже в її стилі! Ну завтра я її запитаю і буду знати точно.» - дівчина була щаслива, що розгадала ще одну загадку й хотіла по скоріш в цьому переконатися, подивитись як чинитиме подруга далі. Й водночас їй було дещо прикро, що Ліза вирішила її розіграти! Врешті, зморена роздумами Іра поринула в сон…
Прокинулась вона щасливою та повною енергії. Зранку ,їдучи до школи, вона почала оглядатись й шукати ті очі… Ті блакитні очі… «Його немає… А я так сподівалась його сьогодні побачити. - засмутилась дівчина, яка мала намір нарешті познайомитись – Ну й добре! Навіщо він мені? Підозрілий тип, з такими краще не знатись. Але… Може ми ще зустрінемося сьогодні?»
Маршрутка зупинилася й люди почали заходити й виходити… А серед тих людей ВІН! Іра відвернулася й зібралася з думками. Вона глянула на нього: він знову свердлив її поглядом, але в його очах було щось нове… Очікування. А на обличчі ніби було написано: « Або пан, або пропав!». Іра вирішила, що він хоче підійти , але не наважується й цим пояснила цей погляд, цей вираз. « Я підійду першою , привітаюсь, познайомлюсь…»- дівчина невпевнено наближалась до юнака.
- Привіт!
- Привіт! – якась надія зблиснула в очах хлопця, в його голосі…
- Ми вчора так і не познайомились! Я- Іра, а тебе як звати?
- Мене?- розчаровано промимрив юнак.
- Тебе, а кого ж іще?
- Остап…- його погляд розгублено блукав її обличчям, виглядав він нещасним й розчавленим.
- Дуже приємно! А ти в якому класі навчаєшся? В якій школі?- привітно запитала Іра.
- В десятому…. В тій біля інтернату … того що недалеко від зупинки , на якій я зайшов… Вибач, спізнююсь … Мушу йти…- і Остап розвернувся й вийшов із маршрутки, яка саме зупинилася.
«Дивний він якийсь… Така … гм… Оригінальна поведінка! Спочатку кожного ранку свердлить мене поглядом, а тепер – втікає… А він же ж завжди виходив на зупинку пізніше! В тій , шо біля інтернату… Він сирота??» - цілу подальшу дорогу до школи Іра думала про Остапа. Але скоро переключилася на Лізу. Дівчина вирішила вдати, що нічого не знає про розіграш, а лише спостерігати.
Іра була неабияк здивована: Ліза нічого не розпитувала, не кидала на неї погляди з бісиками (а саме так вона чинить зазвичай в подібних випадках) і навіть тишком не усміхається , не радіє з вдалого розіграшу! На останньому уроці юний Шерлок не витримав:
- Лізо! Мені це набридло!
- Що?
- Я знаю, що це ти вирішила мене розіграти!
- Іро, ти взагалі про що говориш?! – подруга була зовсім спантеличена.
- І не вдавай , що нічого не знаєш! Я про валентинку!
- Яку валентинку? Іро, ти можеш нормально пояснити?!
- Ти підкинула мені анонімну валентинку!
- Ти ж знаєш, що я б тебе не вітала анонімно!
- Знаю, а отже, ти хотіла мене розіграти!!
- Я ? Тебе? Ти ж моя найкраща подруга! Я люблю розіграші, але ніколи, чуєш ніколи, Не розігрую близьких мені людей!
- Але хто ж тоді?
- Може хтось з дівчат , коли ми сиділи в кафе?
- Ні… Цього не може бути. Я перед виходом перевіряла сумку, щоб чогось бува незабути… Але це справді не ти… Ти не вмієш так красномовно висловлюватись…
- Саме так! Гарно писати й говорити – це не моє!
- Але хто ж тоді?
- Ну а може ти після того ще з кимось зустрілась? Оля живе недалеко від тебе… Ви не йшли разом?
- Ні! В тому то й справа! Я дійшла з тобою до стоянки , сіла в маршрутку, вийшла й сама пішла додому! Ну не мама ж це!
- Звісно, що ні! Може хтось в маршрутці підкинув тобі її…
- Остап…- прошепотіла Іра й поринула в роздуми: « Ось чому він так дивно поводився сьогодні й чого очікував… Чекав на відповідь, сподівався… Він , напевне, подумав, що я вирішила познущатись над його почуттями… Після ТАКОЇ листівки! І як я одразу не здогадалась?!».
Ліза почала розпитувати подругу, але та вперто мовчала. Іра розмірковувала над тим, що вона відчуває до Остапа. Врешті, дівчина прийшла до висновку , що їхні почуття взаємні. Після уроків вона , мов на крилах, летіла до зупинки. Їхала й шукала очима ЙОГО. « Я , напевне, його добряче образила… Але ж я не хотіла! Не знала!»- розпач охопив Іру. Але вона згадала, що знає де його можна знайти! Дівчина вийшла на тій зупинці, на якій зранку зайшов Остап. Якась бабця проявила люб*язність й показала , де знаходиться інтернат.
- А школа де?
- Через дорогу від інтернату…
- Дякую!- Іра помчала за вказаною дорогою. Шукати довго не довелось: Остап сидів на лавці під старим дубом на шкільному подвір*ї і про щось розмірковував. Дівчина підійшла й поклала руку на плече юнака. Він підвів погляд і був вражений.
- Вибач, я не знала , що це ти подарував ту валентинку! Мені так жаль! Вона ж була анонімна! Як я могла здогадатися? – на одному духу протарабанила Іра.
- Ти й так не знала мого імені, то навіщо було підписувати? Я думав, що ти зрозумієш…
- Я подумала, що це моя подруга так пожартувала… Ти певне подумав , що я вирішила познущатись над твоїми почуттями, коли я зранку почала розпитувати…
- Я сприйняв це як відмову, а якою ж буде відповідь? – усміхнувся хлопець.
- Так! Я теж тебе люблю! – палко промовила дівчина. Остап підвівся і міцно обійняв свою Ірусю
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594374
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.07.2015
автор: Кшися