Займається стонадцята весна,
Світанками вбивається у шибки;
Без будь-яких вражаючих відзнак –
Ті самі сквери й площі з духом липи...
Лиш на теренах пам'яті тривких
Спалахують розбурхані події…
Стрясається засмучена блакить,
Багряно захід сонця пломеніє...
Від кулі слід нав’язливо болить,
І серце так скорботно защемило..
Довіку буде снитися та мить,
Коли в людей зникають білі крила...
У кожному нездійсненому сні,
У кожному несказаному слові –
Луна гармат, сліпучий блиск вогнів,
Обірвані дитячі колискові,
Зруйновані пожежами міста
В цупких обіймах вічного спокою,
Постійний присмак крові на вустах,
Ристалища із сотнями набоїв,
Розчинений в густім повітрі страх,
Скажений біль, що в клоччя рве судини.
Зневіра і приреченість в очах
Всіх тих, хто не зберіг в собі людини...
Земля стогнала, плакала земля,
Ридала гірко, горем оповита...
Війна пройшлась по скошених полях,
Лишила по собі червоні квіти...
Тендітні квіти кольором, мов кров.
Заплетені в полях між колосками,
Розсипані у закутках дібров,
В руїнах між колишніми містами...
Коли і попіл, й полиновий пил
Вкривали всю поверхню чорним смутком,
З останніх, ледве вимолених сил,
Тягнулися до неба звідусюди...
Як свідки промайнувших лихоліть
Самотності, що втратила всі межі,
Довіку серед степу будуть тліть
Весняні неприборкані пожежі...
Не помічає втоми тільки час.
Летять роки зі швидкістю хвилини.
Ще вчора танцювали смертний вальс,
Обходячи слизькі, потворні міни,
Втрачали друзів, краяли думки,
Поїли душі смутком і сльозами...
Тепер нові шукаємо шляхи,
Покинувши розтрощені вокзали.
Розбиті долі змучених людей,
Роки жахіть, поневірянь і скрути…
Хай серце виривається з грудей –
Загиблих неможливо повернути...
Мине печаль, й важкі потоки сліз
Зійдуть з очей, гарячі і солоні...
Куди б ви не пішли весною – скрізь
Вам цей багрянець обпече долоні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593810
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 15.07.2015
автор: Вітрова Доця