Знов у́сміх заховає попіл
жертв отих вже зотлілих мрій....
Я - не я, я - той світ, що навпіл.
Згорне Час, як настане мій.
І коли розболять провини,
розіпнуть знов тебе думки -
ти сумуй те, що від Людини,
пий до дна із життя ріки!
Що комусь ця твоя присутність?!
Все мине... Нам дана́ лиш мить.
"Бути" в ній - твоя вища сутність,
гріти світ, поки дух горить!
Тож торкай все терпким цілунком,
грань тонка між "Нічого" й "Все".
Хай прийме́ день тебе в дарунок!
...Пустота завжди поруч йде...
Так від себе втомилась... Дайте
в забутті лиш утерти піт.
Ще стою! ..Тож - вперед - ламайте!
(..буде ще раз хоч спроби зліт...)
.............................................
Гострим цим не хотілось болем
ніжну знов розривати мить...
Поки є ота вільна воля,
знаю - все ще пе-ре-бо-лить!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592743
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.07.2015
автор: Мар’я Гафінець