Знов вітер завивав з дощем як в лісі,
Набрав у жменю листя та й жбурнув.
Ні зіроньки.До ранку годин вісім.
А дощ із вітром небо проковтнув.
Мені б лише одненьку відшукати,
Беру драбину довгу,до небес.
Тулю до хмарки,буду підніматись,
Відшукуючи вулиці з адрес.
Ні надпису,ні літери,ні звуку,
Тільки душа,що бродить між століть.
А їй швиденько простягнула руку,
Хотіла у обіймах обігріть.
Вона на мене дивно подивилась,
Віночок з тернячка вже пересох.
За рученьку взяла.Перехрестилась.
Зламалася драбинонька.Удвох
Летіти будем до самого долу?
Чому її я втримать не змогла?
-Та ти чия?Хто сміє таку кволу
Не доглядати?!Я б...Я б стерегла!..
Синці не заживуть ніколи в неї,
А шкіра загрубіла і стара.
Пригнулася і йшла тепер землею,
Вже наліталась?
-Йду...Бо вже пора...
Я так хотіла в неї розпитати,
Хто лупцював?Хто сукню їй не прав?
-Та ти чия?
-Твоя...
І як до страти
Місяць повів.І дозвіл не питав...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586235
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.06.2015
автор: Відочка Вансель