БЛАГОСЛОВЕННЯ

                                                                                         

               Здавалося,  що    полум'я  каганця  виконувало  прадавній,  тільки  йому  зрозумілий  танок.  Ось  воно  випрямилося,стало  навшпиньки  і  почало  тягнутися  до  стелі,  а  через  мить  –  вже  нахилялося  то  в  один  бік,  то  в  інший,  присідаючи  все  нижче  і  нижче  і  раптом…  -  знову  піднялося  і  стало  навшпиньки.  За  вікнами  хурделиця,  як  навіжена,  жбурляла  снігом  в  шибки,  ніби  просилася  в  хату,    в  затишок  і  тепло.  Тишу,яка  в  цей  час  в  хаті  була  господаркою,    час  від  часу  порушувало  тріскотіння  каганця  і  гуготіння  полум'я  в  грубі.
               Марфа  сиділа  за  столом  і,  забувши  про  недошиту  сорочку  для  сина,  яка  лежала  у  неї  на  колінах,  заворожено  дивилася  на  полум'я  каганця,  а  думки  вперто,  болючими  спогадами,  повертали  її  в  минуле.  Їй  влітку  виповнилося  35  років,  вона  була  красива,  білолиця,  темне  волосся  було  заплетене  в  косу  і  скручене  в  тугий,  важкий  вузол.  А  ось  сіро-голубі    очі,  обрамлені  густими  темними  віями,  були  наповнені  сумом  і  слізьми.  В  20  років  вона  вийшла  заміж.  Іван  був  парубком  вродливим,  високим,кріпкої  статури.  Марфуші  дуже  подобалася  його  усмішка  така  щира  і  ніжна,  рідна  з  першої  хвилини  їхнього  знайомства.  Старшу  донечку  Наталочку,  Марфа  народила  через  рік  після  весілля.  А  потім  через  чотири  роки  народився  син  Толя,  й  ще  через  2  роки    -  найменшенька,  Тася.  Дівчатка    дуже  були  схожі  на  тата,  а  син  -  на  маму.  В  їхній  сім'ї  панувало  кохання  і  щастя.  Думалося,  що  так
буде  завжди.
                     Але  доля  вирішила  інакше.  Несподівано    десятирічна  Наталка  захворіла  на  сухоти.  Цілий  рік  дівчинку  лікували,  а  вона  згасала,  як  свічечка.  Смерть  Наталки  була  не  тільки  першою  непоправною  і  важкою  втратою  ,  а  ще  й  випробуванням  для  Марфуші  й  Івана.  Після  такої  втрати  вогник  їхнього  кохання  міг  теж    згаснути,  але,  слава  Богу,  цього  не  сталося.  Їхні  почуття  навпаки  стали  ще  ніжнішими  й  довірливішими,  бо  їхнє  почуття  було  мудрим  і  терплячим.  Та  біда  не  приходить  сама.
                         Напередодні  роковин    Наталчиної  смерті,  Іван  раптом  занедужав.  Пролежав  два  тижні,  схуд,  змарнів,  але  хвороба  відступила.  Та  це  тільки  так  здавалося.  Вже  через  місяць  він  зліг  і  більше  не  піднявся  з  ліжка.  Сухоти  повернулися  в  їхній  дім.  Цілий  рік  Марфушенька  робила  все  можливе,  прислухалася  до  порад  лікарів  і  знахарок,  але  підняти  Іванка  так  і  не  змогла.  За  тиждень  до  смерті  Іван  весь  час  спав,  впадав  в  забуття,  марив.  А  ось  в  останній  свій  день,  опівдні,  він  прокинувся,  подивився  довгим,  уважним  поглядом,  ніби  не  міг  впізнати,  на  Марфушу  і  сказав:  «  А  мені  зараз  наснилося,  що  ми  всі  йдемо  лісом  і  раптом  перед  нами  з'явилося  глибоке  й  широке  урвище.  Ми,  в  розпачі,  зупинилися  і  тут,  невідомо  звідки,перед  нами  з"явився  чоловік.  Він  мовчки  підійшов  до  мене  і  раптом  поставив  мені  на  чоло  розпечене  тавро.  Я  й  зараз  на  тому  місці  відчуваю  пекучий  біль.  Глянув,  а  вас  поруч  вже  немає  –  ви  почали  віддалятися  від  мене,  а  перед  вами  поповз  густий-густий  туман.  На  протилежному  боці  урвища  я  раптом  побачив  Наталочку.  Вона  усміхнулася,  покликала  мене  і  сказала:  «Тато,йдіть  до  мене.  Мені    тут  без  Вас  так  самотньо.»  Я  навіть  й  не  зрозумів,як  я  опинився  біля  неї.  Взяв  Наталочку  за  руку  й  вона  повела  мене    по  зеленій  траві  все  далі  і  далі  від  урвища».  Марфуша  слухала  Івана,  вдивлялася  в  рідне,  але  вже  чомусь  незнайоме  обличчя  і  плакала.  Іван  усміхнувся,  повернув  голову  до  стіни  і  затих…  Назавжди.  Так  вона  в  32  роки  стала  вдовою.
                   Пройшло    два    важких  й  довгих  роки,  наповнених  відчаєм  і  самотністю.  А  вчора  сталася  дивна  подія.    Ввечері    Марфуша  пішла  до  Підгорних,  сусідів,  які  частенько  гукали  її  з  дітками  в  гості.  Їм  хотілося  чимсь  зарадити,  відволікти  Марфушу  від  сумних  думок.  Час  пролетів  непомітно,  треба  було  йти  додому.  Дядько  Гнат  провів  їх  до  хвіртки  і  вони  пішли  через  подвір'я  до  ганку.  Хата  дивилася  на  них  темними  вікнами,  але  раптом  Марфа  побачила,  що  в  кухоньці  горить  каганець.  За  столом,  спиною  до  вікна,  сидів  і  читав  книжку…  Іван.  З  переляку  вона  схопила    дітей  і  побігла  назад,  до  сусідів.  Дядько  Гнат  ще  був  на  подвір'ї.  Він  здивувався,  а  Марфуша  не  могла  сказати  нічого,  окрім  :  «Там  в  хаті…».Дядько    Гнат  махнув  рукою  і  побіг  до  них  додому.  Зайшов  на  ганок  і  почав  гамселити  в  двері.  Йому  відчинив  Іван,  але  не  Радченко,  що  помер,  а  його  двоюрідний  брат  –  Тищенко  Іван.  Дядько    погукав  Марфушу  і  полегшено  зітхнувши,  пішов  додому.  Коли  діти  позасинали,    Іван  розповів  Марфуші,  що  він  прийшов  до  неї,  бо  в  нього  була  важлива  розмова.  Побачивши  темні  вікна,  він  зрозумів,  що  їх  немає  вдома,  він  знайшов  ключ  і  зайшов  до  хати.  Раніше  він  частенько  з  сім'єю  чи  сам  приходив  до  них  в  гості.  Брати  дружили  й  завжди  допомагали  один  одному.  А,  коли  Марфуша  овдовіла,  він  і  їй  допомагав,  не  залишав  без  уваги.  Іван  Тищенко  вже  п'ятий  рік  був  вдівцем  і  мав  трьох  дітей:  Льоню,  Раю  і  Миколку.  Діти  обох  Іванів  теж  між  собою  дружили,  бігали  в  гості,  а  іноді  й  залишалися  ночувати.«Я  ось  чого  прийшов,Марфушенько,  -  сказав  Іван  –ми  один  одного  знаємо  давно,обоє  залишилися  з  дітьми.  Давай  одружимося».  Марфуша    помовчала,  а  потім  запитала:  «А  що  на  це  сказав  би  мій  Іван?  Ти  про  це  не  думав?»  Іван  мовчки  одягнувся,  а  виходячи  з  хати,  озирнувся  і  сказав:  «  Я  буду  чекати».  До  ранку    Марфуша  так  і  не  заснула.  Весь  наступний  день  згадувала  і  згадувала  вчорашню  зустріч  з  Іваном.  А  ввечері,  коли  дітлахи  вгамувалися  і  позасинали,  вона  сіла  до  столу,  щоб  дошити  Толикові  сорочечку.  А  потім  задивилася  на  вогник  каганця  й  поринула  думками  в  минуле.  Марфуша  глянула  на  годинник,  добігала  дванадцята  година  ночі.  І  …  раптом  вона  почула,  як  зойкнули  тихесенько  вхідні  двері,  полум'я  каганця  присіло  ,  в  кімнаті  стало  майже  темно.  Вона  різко  обернулася,  полум'я  піднялося  навшпиньки  і  вона  побачила  Івана,  коханого  і  єдиного.  Він  стояв  на  порозі  в  вишитій  нею  сорочці  і  усміхався  такою  ніжною  і    рідною  усмішкою,  що  й  вона  мимоволі  йому  усміхнулася.  Потім  він  пройшов  в  кімнату,  де  спали  діти,  постояв  біля  їхніх  ліжечок,  ще  раз  подивився  довгим  поглядом  на  Марфушеньку  і…  знову  зойкнули  двері.  Марфуші  стало  страшно,  вона  перехрестилася,  загасила  каганець  і  лягла  вдягнена  на  ліжко.  Сон  довго  не  йшов.  Вже  перед  світанням  вона  заснула  і  їй  наснився  Іван,  який  обійняв  її  і  сказав:  «Марфушенько,  виходь  заміж  за  Івана.  Він  тебе  і  дітей  не  образить,  а  буде  для  тебе  люблячим  чоловіком,  для  наших  дітей  –  гарним  батьком.    А  приходив  я  до  вас,  щоб  благословити    на  нове  життя».  Так  і  сталося:  Марфуша  і  Іван  Тищенко  прожили    разом  45  років.  Іван  дуже  кохав  Марфушеньку,  був  гарним  господарем  і  люблячим,  але  строгим  батьком.  Багато  чого  було    за  ці  роки.  Іван  на  війні  втратив  ногу,  старший  син  Льоня  помер  в  госпіталі  від  поранень.  За  дітей,  яких  вони  виховали  разом,  перед  людьми  їм  ніколи  не  було  соромно.    А  Івана  Тищенка    діти  завжди  з  повагою    називали  Батя.  І  онуки,  й  правнуки  між  собою  діда  Івана  величали  теж    Батьою.    Марфуша  до  останніх  своїх  днів  не  забула  благословення  свого  першого  Івана  і  була  йому  за  це  все  життя  вдячна.
                     

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585256
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.06.2015
автор: Радченко