Колишня однокласниця, львів'янка…

Колишня  однокласниця,  львів’янка  
знайшла  мене,  приїхавши  у  Київ,  
в  отім  далекім  ,  «спальному»  районі,  
куди  метро  ніколи  не  дісталось
(мабуть,  і    не  ходитиме    ніколи...).
Було  це  майже  тридцять  років  тому—
ми  їхали  в  тролейбусі  забитім
і  розмовляли  тихо,  але  швидко,
щоб  встигнути  всі  викласти  новини.
І  раптом  я  помітила  --мовчанка  
запанувала  поміж  пасажирів,
нараз  усі  розмови  припинились,
і  потай  нашорошились  всі  вуха...
Того  не  усвідомлюючи,  з  нею  
ми  в  центрі  опинилися  уваги—
той  крадькома,  ізбоку,  подивлявся,
той  глипав  із  цікавістю,  відкрито,
той    дивно  мимоволі    посміхався,
мов  сам  собі  і  вірив—і  не  вірив.
Вона  була  у  синьому  береті,
а  я  була...така  собі,  як  завжди,
але  удвох  були  ми,  як  масони,
з  рукостисканням  їхнім  ритуальним,
містичність  і  символіка  якого
одним  лиш  втаємниченим  відома...
Або  ж    були  ми  членами  із  нею
того  найексклюзивнішого  клубу,
чий  існування  факт  хоча  й  відомий,  
але  ніхто  в  реальності    не  бачив
людей,  що  удостоїлися  честі
в  секретності  належати  до  нього.
Було  в    тім  щось  комічне  і  приємне,
це  відчуття    я  й    досі  пам’ятаю--
наскільки    екзотичними  тоді  ми
здавались  у  тролейбусі  столичнім,
як  два  тропічних  птаха,  що  упали,
з  дороги  збившись,  у  чужу  країну...
Тому  лиш  завдяки,  що  між  собою
ми  українською  на  людях  розмовляли...

Вікторія  Торон

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584892
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 02.06.2015
автор: Вікторія Т.