Ніч впала на місто, наче велика калюжа з нафти, така густа та непрозора. Здавалося, що всякий, хто потрапить у цю ніч, ніколи вже не вийде на сонячне світло, він попаде в безодню цієї ночі. Тіні від ліхтарів розпливалися та нагадували якісь чудовиська. Невеличке коло світла, як пляма від розлитого молока. Денний гомін стихав, деякі собаки ще подавали свій голос у пітьму. Все було, як завжди, ніч, тиша, таємні наміри тих, кого ніхто не бачить…
Вони зіткнулися, як два сірих кота – старий та дівчина. Це зовсім не шукачі нічних пригод. Вони були володарі цих ночей, тому, що вдень вони непомітні, непотрібні нікому люди, кинуті за борт швидкоплинного, байдужого до них життя. Ніч, це зовсім інша справа, вночі – вони як на балу пустих вулиць, вони можуть дихати вільно, говорити голосно все, що їм завгодно, навіть співати.
- Ти, хто? – пробуркотів старий, перекладаючи стару, як його життя трость в іншу руку.
- А ви ? Дівчина була трохи злякана. В старих джинсах, з рюкзаком за плечима.
- Не відповідай питанням на питання, це дурний тон.
- Я – Олена. Що ви тут робите, у нічний час?
- Те, що і ти, розшукую своє. Я – дядько Андрій.
- Ясно, я живу тут, а ви?
- Де живеш, де твій дім? Не може дівчина бути сама.
- А я сама, дома в мене не має. Я блукаю по вулицях, шукаю де можна переночувати.
- Неможна, не можна самій…
Дядько Андрій зітхнув, а в мене була дочка… На очах його навернулася сльоза.
- Чому була? – Олена схвильовано запитала свого раптового супутника в ночі.
- Була, вже її немає 5 років.
- Дядько Андрій, а що трапилося?
Вони дісталися дитячого садка, старого вже майже зруйнованого, але бесідка стояла ще ціла, оповита диким виноградом, там можна було сховатися до ранку. Олена витягнула з рюкзака міську булочку, сховану про запас, яку знайшла на лавочці, де малі діти годували птахів. Поламавши її на дві частини, вона протягнула добрий шматок дядьку Андрію.
- Дякую, Олено. Так сталося, що дочка поїхала заробляти гроші, мені була потрібна операція. У перший раз усе вдалося, вона потрапила працювати у родину в Італії. Грошей вистачило, щоб поставити мене на ноги. Але потім, коли вона поїхала знову, стався землетрус. Тоді всі події по телевізору показували.
- Я пам`ятаю. Це був великий жах.
- Ось, моя дочка допомогла врятувати інвалідів, що жили поряд, а сама загинула. Ось таки іграшки долі. Вона робить з нами, що захоче. Потім я захворів знову, все що було продав, навіть хати лишився, обманули мене. Така моя доля..
Дядько Андрій постійно зітхав, та витирав артритною рукою сльози.
Олена задумливо йшла поряд, що казати, у кожного з них своя трагедія в житті та ніхто їм не допоможе.
- Я теж втратила рідних, нікого в мене немає. Мати померла рано, захворіла. Батько з цього зовсім з котушок з`їхав, пиячив та потім підпалив хату разом з собою. Залишилася я одна, вирішила розшукати тітку тут, у місті, але коли приїхала, то в квартирі жили вже інші люди. Телефонів теж не залишилося, все згоріло.
- Розумію твоє горе.
Олена взяла дядька Андрія за руку. Вона була тепла, як в батька колись. Цей доторк був дуже щемний. Дві різних людини, дві різних долі, але так схожі у своєї душевної болі. Вони йшли мовчазно поруч, узявшись за руки, йшли в самотню ніч, котра ще сховає їх ненадовго. А потім вони знову стануть сірими котами, непомітними в денному світлі, в оточуючому світі, безликими жертвами обставин та гри жорстокої долі. Вони йшли в ніч, ще трохи… Потім буде ранок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584807
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.06.2015
автор: Ниро Вульф