Не знаю як довго я біжу, та тремтіння в колінах підказує, що почуте мною правда, і ніяк інакше.
«Невже я справді можу бути таким?»
Через декілька хвилин зупиняюсь, розуміючи, що тікаю від самого себе. Люди дивляться так, наче вони теж знають правду. Правда в тому, що я – монстр.
В кожній історії повинен бути той, кого всі ненавидять. Він приймає важкі рішення на які не здатні інші, хоч й прекрасно розуміють, що без жертв не обійтись – або ти рятуєш усіх, знаючи про втрати, яких не уникнути; або всі приречені. Така холоднокровність необхідна, та вона лякає, в особливості тих, хто здатен сіяти сумніви в чужих головах.
Важко бути героєм. Ти рятуєш усіх ризикуючи життям, та через зроблену помилку всі забувають про твої подвиги, або ж ведуть себе так, наче ти забов’язаний був допомагати, не маючи права на промах.
- Більше тридцяти років тому подібних тобі почало з'являтись більше, - почав чоловік, зобразивши на обличчі сумну гримасу, після чого мій мозок почав відмовляти в інформації. – Ніхто не заслуговує на вічне життя, та є й такі, що не достойні звичайного.
Він так довго говорив, дивлячись прямо на мене своїми дивними очима, а я лиш думав про те, що я – монстр.
Я – один з тих, хто народжений слідкувати за балансом природи.
За кожним живим - один мертвий.
Не можна подарувати життя, не забравши іншого.
Чоловік пішов і я відчув, що почав змінюватися.
*
« … Колись я змушував тебе дивитись зі мною фільми про героїв і свято вірив у їх існування. Я точно знав, що мій час обов'язково прийде, адже той, хто щиро вірить – зрештою отримує це.
Мені дісталось за всіх, бо я бажав забагато. Інколи те, що ти так чекав – може налякати, бо як би там не було, та навіть в своїх найсміливіших мріях ми не дозволяємо собі уявити все настільки буквально… Я, наприклад, любив залишати на потім. Чим більше думав про бажане, тим краще усвідомлював, що продовжуючи думати про це, ти не наблизиш себе до нього, а лиш пришвидшиш розчарування, яке поглине тебе від усвідомлення того, що очікування можуть не здійснитись, або ж гірше – ти не залишив насолоди на потім, скуштувавши все одразу надто жадібно.
Треба діяти, щоб мрія стала реальністю. Та я мріяв бути героєм. Не тим героєм, який щодня допомагає іншим, а занадто нереальним. Мій супергерой має відповідний йому одяг та ім’я, відоме усім.
Думаю про своє нікчемне життя й не знаю, чи це ще одна невдача, чи, може, спасіння? У всякому разі шансу на порятунок, якщо це все ж чергова невдача, у мене не буде.
Мені потрібна допомога. Досі не вірю в почуте, та пишу це з ясним розумом, відкидаючи те відчуття, що поглинає мене. Так страшно і одночасно байдуже, адже я відчуваю себе оновленим. Скоро я не буду належати сам собі і питання лиш в тому, чи знання про це зробить мене іншим, чи я був таким завжди?
Стан істерики покидає мене, а на обличчі з’являється посмішка. Забув головне.
Чи матиму я відтепер одяг супергероя? »
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577904
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.04.2015
автор: Lily Grant