«І любимо слова
Важкі, мов чорний дим…»
(Микола Бажан)
Снився сон. Снилося, що я йду весняним лісом – старезним, буковим. Буки велетні, стовбурами-колонами підпирають небо. Ліс прозорий, як скло, тільки готується бубнявіти бруньками зеленого квітня. Земля під буками вкрита квітучими білими анемонами – квітами весняного вітру, холодного, як моя душа нині. Ступаю по цій землі легко – ніби лечу. І тут мені на зустріч виходить благородний олень з величезними гіллястими рогами. І я відчуваю, що це не просто олень, це бог-олень, оленебог з кельтських міфів.
Прокинувся в бліндажі – темному і сирому. Навколо сплячі солдати з важкими моторошними снами. Мій сон був настільки яскравим і сповненим кольорами, запахами, доторками до обличчя вітру (таки весняного і легкого), що він мені здався реальністю, спогадом про нещодавні події. (Я досі інколи сумніваюся, чи це був сон, чи реальна подія.) За межами бліндажу весна – так само як у сні, тільки земля не заквітчана, а покалічена людиною. Два рази. Спочатку до війни неситістю людей, потім під час війни. Проте (о, диво!) біля траншеї я помітив квітку сон-трави. Весна таки прийшла у траншеї і бліндажі, навіть до нас – волоцюг, що вештаються у пошуках смерті – чи то своєї чи то песиголовців. Нарікати гріх – на фронті триває затишшя: позавчора нас не обстрілювали взагалі, а вчора тільки трохи. І то нікого з наших не било, тільки одного солдата з прізвищем всесвітньовідомого композитора поранило в голову, але легко. Ех, заграв би він нам краще свою музику, нехай не на скрипці, а на гарматі, аніж отак нині їхати до шпиталю міченим війною.
Комбат чомусь злий: чи то його вивела з рівноваги невизначеність чи то заборона відкривати вогонь навіть у відповідь. Чомусь пригадалось моє недавнє відрядження з солдатами в тил у нормальну частину. Побачивши наш розшарпаний вигляд і різношерсту уніформу (хто в «британці,» хто в «германці», хто взагалі незрозуміло в чому), хтось із тамтешніх солдат запитав: «Звідки це ви?» Я не знайшов нічого розумнішого, ніж відповісти: «З дикої дивізії!» Здивовані солдати подумали, що така дивізія з такою назвою справді існує, що це не метафора. А ми справді трохи здичавіли в польових умовах, в траншеях, що є і нашим сховком і ранами землі одночасно.
Сніданок був скромний, але доречний. Біля мене наминає консервовану перловку солдат родом з Донецька. Він мені кілька разів розповідав свою епопею, як він пробирався з окупованого Донецька через блок-пости сепарів на нашу територію, щоб піти добровольцем в українську армію. Він з товаришами тоді імітував поранених і покалічених: обв’язалися бинтами, обліпилися гіпсом, мовляв не можуть вони служити сепаратистам. Ризикували, звісно, життям, але тоді ще сепари впускали біженців. Тому солдату пощастило, і зараз він в моєму взводі, де практично всі добровольці.
Наминаючи перлову кашу кидаю фразу сержанту, що любить поговорити на будь-яку тему:
- Ех, а у нас в Ірландії зараз ще п’ята година ранку, сонце ще не зійшло!
- А Ви що, з Ірландії?
- О, так! З Дубліна!
І починаю свою чергову байку про своє життя-буття в Ірландії, про своє плавання на шхуні «Індевер» до берегів Нової Гвінеї під вітрилами і командою капітана Старбака, про один чудовий паб в Дубліні, де до пива подають добре підсмажені яловичі стейки. Сержант сприймає мою розповідь (точніше дурний недоречний жарт) серйозно, навіть не посміхаючись. Нині жартувати неможливо: будь-який абсурд може виявитися реальністю. Якщо у взводі служить китаєць, що чудово розуміє українську, то чому б командиру не бути ірландцем, який чудово українською розмовляє?
Знову очікування: чи то обстрілу, чи то чергового наказу їхати з гарматами кудись. До мене підійшло двоє солдат з мого взводу – звідкись вони довідались, що я пишу вірші і прозу, попросили почитати. У мене не було особливого настрою, але вибрав пару метафорично-містичних і прочитав. Як не дивно, їм дуже сподобалось і відчувалося, що це щиро. Виявилось, що ці солдати теж пишуть вірші. Попросив почитати, послухав і був вражений: хоч тема давня – кохання, але вірші написані майстерно, з оригінальною стилістикою, метафорами та алюзіями. Ні, у мене дивовижний взвод!
А може, й добре, що інколи випадають години такого от вимушеного неробства і очікування (хоча на війні це така гірка нудьга, особливо коли солдати рвуться в бій, а стріляти заборонено), є можливість почитати і подумати. Перечитую Германа Гессе «Степовий вовк» і думаю, що всі ми тут степові вовки в степах під Донецьком… Таке ж саме роздвоєння особистості, тільки у нас – між мирним хліборобом і воїном, між сентиментальним поетом і вершником меча, а значить так само: між людиною і вовком в одній натурі.
Думаючи про це, я відчув, що насправді я стою не між траншеями і бліндажами, а між Землею і нескінченною безоднею Космосу. І варто зробити крок в Небо, як я полечу у безмежжя зірок і галактик.
Я розповів колегам-офіцерам свій сон. Вони не повірили, що у сні мені явився оленебог, казали, що то приходив у сон звичайнісінький олень. Але я знаю, що вони не праві. Ніхто з них не був у мох снах, ніхто навіть не вміє подорожувати чужими снами. А значить, ніхто не зазирав в очі цього лісового рогатого велетня, не знає, які там мені відкрилися глибини та безодні… То справді був оленебог про якого писав Василь Мисик:
«… з копитів твоїх у Дніпро
Ще спадає вода Юкону.»
А всі ці мої сни і розповіді про Ірландію це просто «кельтські сутінки». Ми живемо в епоху сутінків. І не тільки кельтського, а всього звичного для нас світу. Відкрились двері у новий світ – жорстокий, злий і цинічний. І хай береже нас у цьому світі людяність. І про це теж сказав мені у сні кельтський оленебог своїм поглядом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577242
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.04.2015
автор: Артур Сіренко