Край дороги, у долині,
на краєчку поля,
Росте собі кущ калини,
а поряд - тополя.
Милуються одне одним,
шепчуться з вітрами,
А коли подме зимою,
вкриються снігами.
Ростуть собі, поглядають
знизу на дорогу
І давно у душах мають
непросту тривогу:
Чиї вони, звідки родом
і де тут взялися,
Пояснити їм не можуть
ні плоди, ні листя.
Нема й людям до них діла,
ніхто й не спитає,
Лиш зозуля у долину
щодня прилітає,
Сяде вона на калині,
закує небозі,
А потім тим, що йдуть-їдуть
по битій дорозі.
Тоді сяде на тополю,
заридає тихо,
Як згадає сіромаха,
яке було лихо!..
Колись давно на цім місці
турки-яничари
Воювали, на цій землі
і смерть зустрічали.
Забирали в полон людей
і хати палили,
А діточок малесеньких
у воді топили.
Річка текла, де долина,
й була німим свідком,
Як матері коси рвали,
як вмирали дітки.
Якось знов людей зігнали
вороги-злодюги
І нікому захистити
жінок від наруги:
Нема ж бо рук чоловічих,
щоб тримали зброю,
Загинули чи воюють
десь на полі бою.
Залишились жінки, діти
та діди негожі,
Бачать кривду, болять душі,
а чим допоможеш?
І стояла поміж усіх
дівчина Марина –
Чорні брови, карі очі
губи, як калина.
А на руках сопів синок,
ніби янголятко.
- Не підходьте, я не віддам
вам своє малятко!
Тільки це вона сказала,
як сталося диво:
Край дороги, над рікою
грім-гримучий гримнув.
Попадали яничари,
також полонені,
Заплакали малі діти,
туляться до неньок…
А Марина із дитятком
стоїть, як цариця;
Не змогла вона злій волі
турків підкориться.
Подивилася навколо –
лежать люди, речі,
Шкода було людей своїх,
а ще більш малечі.
Потім стала на коліна,
голову - до неба,
Хрест поклала собі, сину:
- Нам на той бік треба
Перебратись через річку,
(стиснула до болю).
Поможи нам, святий Боже,
вирваться на волю!
Швидко встала й пішла в воду,
підняла дитятко:
- Як перейдем, підем далі,
відшукаєм татка,
Який пішов воювати,
землю боронити,
Поки ж будем ми з тобою
гіркі сльози лити?
Розступилась вода в річці,
жінці шлях звільняє…
Раптом… матір безталанну
стріла доганяє…
А з-під неї… краплі крові
закапали в воду…
Похилилась і сховалась
її краса-врода…
Поховала річка матір
і дитя із нею,
Не дозволила красу ту
закидать землею.
А як сонечко проснулось,
промені послало,
Ані людей, ані річки
там уже не стало.
Лише кущик ледь пробився
з вродою Марини,
Краплі крові – то ягідки
стали на калині.
Трохи далі проклюнулась
гілочка тополі,
Здогадалось тепер сонце:
синок теж на волі.
Тільки ж сонце не говорить
й зозуля не може.
З України вони родом,
розкажи їм, Боже!
Кров"ю-потом поливалась
земля та багата,
Не дозвольте ж себе, люди,
у полон забрати!
Милуйтеся калиною,
шануйте тополю,
Бо дорого заплачено
за сучасну волю!!!
Ганна Верес
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576012
Рубрика: Балада
дата надходження 21.04.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)