Дзвінок раптово пролунав у квартирі, нещадно розірвавши жалобну тишу своєю життєрадісною мелодією. Та весела пісенька, неначе привіт з минулого, миттю повертала душу у нетрі спогадів: радісних і не дуже, але таких теплих і до болю знайомих, і ще болючіших від того, що їх уже не повернути. Телефон дзвонив довго і наполегливо. Це здавалось образливим, враховуючи навколишню шанобливу тишу.
Зодягнена в чорне молода жінка тихими й повільними кроками підійшла до столу, на якому все ще дзвонив телефон. Вона розгублено, червоними від плачу очима оглянула покриту темним сукном поверхню, немов щукаючи щось зовсім інше, ніж маленького порушника мовчазної скорботи. Усе-таки звернувши увагу на невмовкаючий телефон, жінка прочитала на яскраво блимаючому екрані ім’я: «Анатолій Олексійович». Вона кілька разів повторила щойно прочитане, беззвучно ворушачи губами, але так і не змогла згадати, хто ж це. Це було дивно, адже їй були відомі усі записані тут контакти… Хоча зараз це було не так уже й важливо. Уже звичним рухом жінка піднесла слухавку до вуха, але сил сказати «алло» не було, тому вона мовчки прислухалась:
– Надіє Василівно, ви? – почувся приємний чоловічий голос.
– Ні, це не Надія Василівна…
– Ой, вибачте. Чи можу я її почути? – власник голосу трішки зніяковів.
– Ні, – вимовила жінка і глибоко зітхнула, щоб вкотре не заплакати, а потім, зібравшись з силами, вимовила – Надії Василівни вчора не стало.
Її співрозмовник замовк, і минув деякий час, перш ніж обоє дали раду своїм емоціям і змогли відновити розмову. Першим опам’ятався Анатолій Олексійович і хриплим від надмірного хвилювання голосом промовив:
– Я… Вибачте мене, я вам глибоко співчуваю. Я хотів привітати її з днем народження, а воно ось як вийшло… Не дожила… Від осені до зими… А цього року осінь гарна. А ви їй?..
– Я дочка Надії Василівни. Вибачте, не могли б ви повторити, що ви про осінь сказали? – несподівано запитала жінка.
– Надія Василівна любила осінь. Добре, що вона встигла нею намилуватись, - зніяковіло відповів чоловік.
– То це ви?! – здивуванню жінки не було меж. Так ось звідки це ім’я в маминому телефоні, так ось про кого вона хотіла розповісти, коли вони з братом кудись поспішали, залишивши дітей на бабусю, і сказали їй, щоб не вигадувала. Так ось, хто цей чоловік і тепер зрозуміло, звідки він знає, що мама любила осінь.
З очей полилися сльози. Опанувати себе не вдавалось, але крізь плач вона просила:
– Пробачте мене, простіть, будь ласка! Якби все можна було повернути назад… – сльози не дали договорити і слова, перейшли у ридання.
– За що ви вибачаєтесь? Не плачте, будь ласка, – Анатолій Олексійович був здивований і не знав, що й сказати. Тим часом жінка продовжувала:
– А я ж навіть не дослухала її, я ніколи уважно не слухала, – і знову ридання.
– Але всього лише тиждень тому все було інакше…
За тиждень до смерті Надія Василівна була надзвичайно веселою і життєрадісною. Навіть веселішою, ніж завжди. Можливо, тому що осінь була незвичайно теплою і сонячною, а може, на те були інші причини. Проте вона як завжди займалась своїми справами, допомагала то дочці, то синові, бавила внуків. Діти часто звертались до неї по допомогу. Ще б пак! Вона ж мама. Жінка ніколи не відмовляла. Вона радше відмовилася б від власного життя, щоб допомогти дитині. Так завжди й велося.
Одного разу Надія Василівна прийшла додому особливо окрилена. У руках вона тримала букет із осіннього листя, в якому виднілась трійка жовтих хризантем. Діти якраз були в неї в гостях, а точніше заїхали внуків залишити, бо самі мали їхати на чийсь ювілей. Дочка Олена, побачивши квіти, ледь роздратовано запитала:
– Чи вам ото, мамо, грошей дівати нікуди, що ви собі букети купуєте?
– І зовсім це не букет, донечко, а всього лише три квіточки, – з якимось дивним виразом на обличчі відповіла жінка. – І, до того ж, мені його подарували.
– Не смішіть нас, мамо, – вступив у розмову син Сергій, – у вас четверо внуків, хто вам квіти даруватиме? Краще пригляньте за дітьми.
У відповідь Надія Василівна лише ніяково усміхнулась і з винуватим виглядом пішла на кухню.
Увечері цього ж дня, заїхавши за дітьми, Олена побачила на маминих очах сльози, але не надала цьому значення, тим більше, що та пояснила: «Просто різала цибулю».
Через два дні по тому стався переполох. Завітавши ввечері, діти не зустріли вдома мами. Увесь вечір вони просиділи, мов на голках, аж доки загублена не знайшлася. Надія Василівна дуже здивувалась, побачивши дітей, адже зранку вона попереджала Олену про те, що ввечері не буде вдома. Але дочка забула про це, бо не надала маминим словам значення, і тепер уся роздратованість вилилась на жінку.
Після цього випадку діти порадились і вирішили подарувати мамі мобільний телефон, щоб подібного більше не повторилось. Надія Василівна не відразу потоваришувала з новою технікою, тож дочці з сином довелось немало попрацювати, щоб навчити маму деяким премудростям. Тепер Надія Василівна завжди була з дітьми на зв’язку.
Одного разу Сергій і Олена побачили, як мама чепуриться, довго дивиться у дзеркало, вибираючи хустинку. Це було дивним, адже зазвичай у цей час жінка завжди була вдома.
– Куди це ви збираєтесь, мамо? – спитала Олена, здивовано округливши очі. – Доню, я хотіла тобі сказати… Я зустріла одну дуже цікаву людину, ми спілкуємось, маємо спільні інтереси…
– Мамо! Про що ти говориш? Які інтереси? – перебила материну мову донька. – І зараз ти збираєшся до нього? Мамо, схаменися. Ти вже не молода, які можуть бути побачення?
– Але ж, Оленко… – намагалася заперечувати Надія Василівна, - ми просто спілкуємось.
– Мамо, зрозумій – у мене робота, у Сергія скоро відрядження. Хто залишиться з дітьми? Хто їх погодує? А продуктів купити? – Олена була налаштована рішуче.
Увесь цей час Надія Василівна лише кивала, а її погляд поступово втрачав той блиск, що не сходив з очей в останні дні.
– Добре, доню, я зрозуміла, – відказала жінка і поклала хустку на місце.
Сльози текли струмками по обличчю Олени. Згадуючи все це, вона не могла собі пробачити свого поводження, своїх слів. О! Якби вони не були сказані!
Мама ж була святою. Вона віддавала все до останнього їм, тим, хто не цінував цього, а сприймав як належне. Вона навіть померла тихо і несподівано, перед своїми іменинами, немов хотіла позбавити дітей святкових клопотів. Хоча вона ніколи не любила влаштовувати свята з цього приводу. А може, не хотіла?
Жінка просто відійшла у вічність, немов заснула, тримаючи в руках букетик із листя і хризантем. Її обличчя вже не мало того винуватого вигляду, а очі, її прикриті очі вже ніколи не сяятимуть як тієї теплої і сонячної осені.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571014
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.03.2015
автор: Іван Бондаренко