Привиди нового світу Частина 2 розділ 2

2.
Шаман
Двері  зі  скрипом  відчинились.  Я  навіть  не  став  дивитись.  Тільки  надіявся,  що  це  мій  кат  прийшов  добити  мене.  Правда  його  я  не  знав.  Він  зачинив  за  собою  двері.  Тоді  сталось  те,  що  я  не  чекав.  Він  клацнув  пальцями  і  відео  камера  на  стіні  перестала  працювати.
- Ого!  Фокусник!  –  хмикнув  я.
Він  зупинився.  Подивився  на  мене  зверху  вниз.  
- А  ти  дотепний,  як  для  інваліда.  –  На  мене  дивився  офіцер,  бувалий  вояка.
Він  був  не  схожий  на  тих,  кого  я  бачив  весь  цей  час.  Не  було  того  надмірного  ставлення,  дешевого  пафосу.  Я  промовчав.  Хоч  мені  і  було  неприємно  це  чути.
Він  взяв  стілець  і  сів  поруч.
- Куриш?  –  він  протягнув  мені  сигарету.  Я  заперечно  похитав  головою.
- Нічого  нового  ти  з  мене  не  витягнеш,  начальнику.  –  відповів  я.  Він  нічого  на  це  не  відповів.  
Мовчки  затягнувся  і  з  насолодою  випустив  дим.  Тоді  дістав  з  кишені  старої  воєнної  форми  стару  фотокартку.  Я  тільки  чув  про  такі,  коли  ще  була  плівка.  Простягнув  мені.  Я  взяв  її.  Там  було  п’ятеро  людей  в  воєнній  формі.  Трьох  я  ніколи  не  бачив.  Один  з  них  був  офіцер,  який  курив  біля  мене.  Тоді  він  усміхався  на  всі  32.  Лице  ще  виглядало  радісним  і  живим…  Я  подивився  на  нього:  лице  було  суворим,  без  емоцій,  під  очима  мішки.  Він  кивком  голови  показав  на  фотографію.  Я  подивився  на  ще  одне  знайоме  лице.  На  мене  дивився…  Не  може  бути.
Я  здивовано  подивився  на  офіцера.  Він  все  зрозумів.  Перший  раз  на  його  лиці  з’явилась  посмішка.
- Марк  передавав  привіт.  Привид!
***
Вавилон
Темно.  «Мабуть  це  брехня  про  пекло  і  рай»  подумав  я.  «невже  душа  дійсно  існує?  Де  я?»  Не  було  ні  звуків  ні  кольорів.  Чомусь  я  подумав,  що  це  чистилище.  Адже  я  ж…  
Біль  привела  мене  до  тями.  Шкіру  наче  чимось  обліпили.  Перед  очима  щось  не  зрозуміле.  Наді  мною  схилився,  якийсь  череп,  правда  не  білий,  а  скоріше  прозорий…  Ні  не  описати.  Навколо  нього  все  було  чорним.  Я  спробував  його  відштовхнути,  але  я  був  міцно  прив’язаний.  «я  вже  бачив  це  раніше»  дійшло  до  мене.  В  черепі,  я  роздивився  його  детально,  був  мозок,  світлого  кольору.  Звідти  тягнулись  сині  нервові  закінчення  по  яких  бігало  багато  яскравих  спалахів.  З  біології  я  пам’ятав,  що  це  імпульси.  Очі  черепа  витріщились  на  мене.  Він  щось  намагався  мені  сказати,  але  я  не  чув.  Тоді  він  відійшов.  Я  побачив  його  повністю.  М’язи  коричневого  кольору,  по  яких  бігали  нервові  імпульси.  Я  наче  бачив  людину  з  середини.  Органи,  вени,  артерії,  кістки…
- Що  зі  мною  таке?!  –  в  мене  вирвався  крик.
Скелет  посміюючись  поліз  рукою  до  моїх  очей.  Я  засмикався,  як  тільки  міг,  але  марно.  Очі  почали  пекти,  я  заплющив  їх.  Біль  зник.  Я  розплющив  їх…
Мої  жахіття  кудись  зникли.  Якщо  це  чистилище  то  тут  походу  був  ремонт.  Кімната  з  облупленими  стінами.  З  стелі  мені  в  лице  світив  прожектор.  А  скелетом  виявився  старий  згорблений  дід  з  довгим  білим  волоссям  і  бородою.  Я  підняв  голову.  Моє  тіло  і  справді  було  обліплене  бинтами.  За  старим  бородатим  дідом  хтось  ховався.  Я  спробував  розгледіти  хто.  За  його  спини  визирнула  голова.  
- Як  ти  себе  почуваєш?  –  спитав  дід.
- По-дурному  –  я  чесно  признався.
- Цікаво…  -  той  явно  не  чекав  такої  відповіді.  –  голодний?
- Трохи  є  –  його  питання  нагадало,  що  в  мене  є  шлунок.
- Тоді  зараз  я  тебе  розв’яжу,  поїмо,  і  я  відповім  на  всі  твої  запитання.
***
Шаман  
Дивно  було,  що  й  на  великій  землі  я  був  не  один.  Марк…  от  від  кого  точно  не  чекав.
- Ми  з  ним  служили  разом.  –  пояснив  офіцер.  –  а  потім  якось  собі  розбіглись  і…  я  сам  недавно  дізнався  про  це.  І  он,  вчора  приїхав,  а  зробити  вже  нічого  не  можу.  Зараза!
Він  дивився  кудись  вдаль.  Я  мовчав.
- Ти  ж  з  того  мегаполісу,  так?  Що  там  взагалі  сталось?
- А  ти  почитай  –  я  показав  пальцем  на  його  руку.
Тепер  у  всіх  були  наручні  ПК.  НПК,  як  їх  називали.  Дзвінки,  нет,  пошта,  телебачення,  і  багато  всього.  І  майже  все  на  халяву.
Він  подивився  на  свій  НПК  і  криво  усміхнувся.
- Знаю  я,  що  там  пишуть…  
- І  що  ж?
- Що  їм  сказали,  те  й  пишуть.  Тільки  правди  там…  Інше  діло  ти.
- Я  не  знаю  з  чого  все  почалось…  -  Я  не  став  казати  за  кріо  камеру.  –  Люди  казали  наче  воєнні  щось  проводили  чи  шукали  когось.  І  не  самим  демократичним  методом  питали  в  місцевих.  Далі  почались  масові  протести.  Тоді  всяка  шваль  кинулась  звільняти  своїх  з  в’язниці.  Сизого  наприклад.  А  той  вже  почав  масовий  терор.  Воєнні  стали  зникати  з  застав.  А  через  кілька  днів  десь  знаходили  труп…  
- І  там  проводили  зачистку.  –  договорив  воєнний.
- Точно,  вони  жорстоко  мстили  за  кожну  смерть.  Тільки  не  тим  мстили.  Люди  й  не  стали  терпіти.  І  тоді  почалась  війна.  Тижні  два,  не  менше.  Тоді,  коли  жертв  стало  дуже  багато  все  припинилось.  За  два  дні  все  місто  обнесли  високою  стіною,  поставили  турелі  і  звалили.  Навіть  своїх  забули.
- От  так  взяли  і  кинули  своїх  напризволяще?  –  не  повірив  той
- Так  у  вас  тільки  рядові  сміливі  –  я  знизав  плечима.  –  начальство  то  боягузи.  Їх  типу,  як  заставу  лишили.  Кілька  таких  точок,  в  теорії,  мали  підтримувати  порядок.  
- А  в  реальності…
- Залишилась  одна.  Її  ніхто  не  чіпав.  Там  ніби  своє  містечко.  Закріпились  так,  що  не  підберешся.  На  кілька  кілометрів  все  прострілюється.  Сизий  не  мало  народу  там  похоронив…
- А  Марк?
- А  він  перший  організував  рятувальні  загони,  які  допомагали  людям.  В  нього  виявилось  багато  друзів.  Він  не  нападав  на  воєнних,  як  Сизий,  а  закріпився  на  кількох  вулицях.  Тоді  зайняв  ангари  і  найближчі  вулиці.  І  так  аж  пів  міста.  Решту  Сизий,  і  інша  погань.
- І  Марк  змирився  з  таким  ворогом  під  боком?
- А  куди  діватись?  Ти  уяви  собі  велике  місто  поділене  на  двоє.  Живеш  по  правилам,  тобі  до  Марка.  Хочеш  бикувати  –  то  до  швалі.  У  Марка  закони  жорсткі.  Тому  люди  думали  зайвий  раз  перш  ніж  щось  зробити.  А  у  Сизого  законів  нема.  Там  навіть  «Понятій»  не  лишилось…
- Від  коли  різні  країни  стали  об’єднуватись,  -  офіцер  перебив  мене.  –  В’язниці  теж  об‘єднали.  Ну  далі  сам  розумієш…
- Угу.  От  і  водяться  там  хто  лиш  не  хочеш:  зеки,  вбивці,  маніяки,  сектанти.  Навіть  якось  канібали  попадались,  але  особисто  я  не  бачив.
- А  з  сектантами  мав  справу?  –  зацікавився  він
- Було  якось  –  я  ухилився  від  відповіді.
- Я  знаю,  ти  втратив  друзів  через  них  –  він  подивився  мені  в  очі.
Я  тільки  зараз  зрозумів,  що  добровільно  розповідаю  йому  все,  що  знаю.
- Вони  тепер  всюди.  –  продовжив  він.  –  І  моїх  людей  скільки  через  них  полягло.  Тому  я  й  отримав  наказ  знайти  джерела  виникнення  і…
- Ну  іди  збирай,  мені  нащо  казати?  Помічник  з  мене  х***вий.
- Ти  і  твої  друзі  бачили  на  що  вони  здатні.  Я  пропоную  угоду.  Допоможеш  мені,  я  допоможу  тобі  і  твоїм  друзям.
- Не  трать  свій  час  –  буркнув  я  –  знайди  толкових  спеців…
- Треба  мотивованих.  Раз  ви  вижили  після  такого,  значить  толкові.  А  проблему  з  твоїм  фізичним  станом  я  вже  вирішив.  То  як?
Я  задумався.  Я  все  ще  ненавидів  їх.  Помста  не  принесла  мені  спокою.  А  почуття  вини  з’явилось.  Через  мене  помер  Вавилон.  Я  підвів  кращого  друга.  Скільки  народу  я  послав  на  смерть…
- Тільки  якщо  мої  друзі  згодні  –  все  ж  вирішив  я.
- Вони  сказали  те  саме  про  тебе.  –  скупо  усміхнувся  офіцер.
***
Вавилон
Я  непевно  став  на  ноги.  В  голові  закрутилось.  Прийшлось  триматись  за  ту  пародію  на  ліжко  на  якій  я  пролежав…  Навіть  не  знаю  скільки.  В  мене  було  стільки  запитань,  але  навіть  не  знаю  чому  я  не  став  засипати  ними  старого  діда.  Може  просто  не  хотів  знати.  Боявся  почути  гірку  правду…
Я  зробив  крок  .  Тоді  ще  один.  Впав.  Скільки  ж  часу  я  пролежав?  Глянув  а  себе.  Все  тіло  було  щільно  замотане  бинтами.  На  якусь  мить  мене  охопило  бажання  взяти  і  зняти  все.  Але  я  не  послухався.  Я  поліз  на  чотирьох.  Старий  і  дівчинка  хотіли  допомогти,  але  я  спинив  їх  жестом  руки.  
Я  САМ!  
В  очах  знову  стало  темніти  і  світ  приймав  інші  кольори.  Я  заплющив  очі.  Тільки  зараз  цього  не  вистачало…  Я  піднявся  на  ноги.
Голова  більше  не  крутилась.  До  мене  поступово  повертались  мої  рефлекси,  включно  з  центром  тяжесті.  Чому  ж  я  живий?  Виявилось  я  промовив  це  вголос.  Навіть  не  одразу  впізнав  його.  Він  виявився  якимось  чужим,  не  моїм.
- Де  твоя  любов  до  життя?  –  прокоментував  дід.
- Я  ж  горів  –  Ці  слова  наче  струмінь  холодної  води  ударили  мене.  –  мене  спалили  заживо.
- Яна,  сонце,  піди  накрий  на  стіл  –  Дід  погладив  дівчинку  по  голові.
- Наберись  терпіння  Вавилон  і  я  все  поясню.    
***
Ми  дочекались  поки  Яна  ляже  спати.  Тоді  ми  все  ще  сиділи  за  столом.  Я  не  встиг  навіть  Слова  сказати,  як  дід  почав:  
- Я  знаю  що  ти  зараз  думаєш.  Певне  я  думав  би  так  само  на  твоєму  місці.  Але  нічого  фантастичного  тут  немає.  Я  не  витягував  тебе  з  того  світу.  Просто  витяг  тебе  з  вогню,  поки  солдати  не  бачили.  А  не  згорів  ти  через  їхню  тупість.  Не  можна  спалювати  дорогі  імплантати.  Вони  мало  того  що  не  горять,  так  ще  й  бар’єр  спеціальний  створюють.  Ззовні,  правда,  нічого  не  видно.  Вас  всіх  облили  бензином,  тому  твоя  шкіра  постраждала  в  багатьох  місцях.  І  очі  теж.  Фактично  ти  сліпий.
- Чому  ж  я  тебе  прекрасно  бачу?  Хіба  реально  відновити  очні  нерви?!  Як  тобі  це  вдалось,  взагалі?!  –  не  вірилось  мені.
- Бо  я,  в  біса  кращий  лікар  в  світі!  –  з  запалом  сказав  дід.  –  ти  думаєш  імплантати  це  досягнення?!  Це  ніщо!  Капля  в  морі.  Основний  потенціал  людини  просто  ще  не  розкритий.  Навіть  те,  що  я  тобі  повернув  зір  і  навіть  більше  –  ніщо  проти  того,  що  можна  ще  дослідити.
- Чому  ж  тоді  люди  вживлюють  собі  їх?  
- А  ти  уяви,  що  буде,  коли  довести,  що  це  не  потрібно.  Сотні  тисяч  залишаться  без  роботи.  Скільки  компаній  стануть  банкрутами.
- Спробувати  варто  –  я  стояв  на  своєму.
- Пробував  вже  –  спохмурнів  дід  –  і  ось  я  тут.
Я  промовчав.  Навіщо  треба  було  питати?  Жаль,  що  я  сам  до  цього  не  додумався.
- Але  як  ти?...
- ВИ!  –  прогримів  той.
- …Як  ви  повернули  мені  зір.
- Не  скажу,  що  це  було  просто,  але  мені  вдалось.  Жаль  в  мене  немає  всього  необхідного  обладнання.
- Коли  я  відкрив  очі  то…
- Побачив  мій  череп?  –  усміхнувся  той        
- Так.  Це  всі  так  бачать?  –  здивувався  я.
- Майже.  Хтось  бачив  мозок.  Хтось  –  тільки  очі.  Бувало  після  такого  і  з  розуму  сходили.
- Я  чогось  так  і  подумав.
- Ну  я  тебе  вітаю.  А  то  майже  пів  року  моєї  роботи…
- Пів  року?!  –  я  відмовлявся  вірити  в  це.
- Зараз  вже  середина  січня.  –  дід  знизав  плечима.  –  а  знайшов  я  тебе  в  вересні.  Внучка  привела.
- Внучка?  –  перепитав  я.
- Звик  я  вже  до  неї.  Наче  рідна  мені.  Вона  казала  в  неї  немає  нікого,  як  звати  не  пам’ятає.  Нічого  не  пам’ятає.  Тільки  те,  що  ти  з  друзями  її  спас.  В  мене  колись  була  онучка,  схожа  на  неї…
- Її  Яна  звали?  –  спитав  я.
Дід  не  відповів,  але  я  й  так  знав  відповідь.  Чомусь  на  душі  стало  легше.  Тут  цю  дівчинку  ніхто  не  знайде.  На  одну  проблему  менше.
- А  хтось  ще  вижив?
- Бачив  тільки  тебе.  Решту  забрали  вояки.
- А  дівчинка,  тобто  Яна?  З  нею  були  ще  двоє…
- Я  нікого  не  бачив.  –  він  похитав  головою.  –  Мені  жаль.  
- Мені  теж…  -  тихо  промовив  я.
Наступила  мовчанка.  Чомусь  я  здогадувався  про  це.  Я  не  відчував  злості.  Тільки  розчарування.  Я  міг  би  сказати  сам  собі,  що  не  варто  було  стягувати  весь  вогонь  на  себе.
Але  таких  думок  не  було.  Я  знаю,  я  зробив  те  що  мав  зробити.  Немає  змісту  гадати,  що  могло  б  статись,  якби  я  не  вистрілив  тоді,  якби  я  не  став  стягувати  на  себе  відьму  і  солдатів…  Я  зробив  свій  вибір,  тепер  треба  розгрібати  наслідки.  Може  мої  друзі  ще  живі,  гниють  десь  у  в’язницях.  Плюс  треба  подбати  про  сестру  Шамана.  Тільки  от  мене  вже  скоріш  за  все  похоронили  десь  поряд  з  Ланцом  і  Рижим…
- Не  так  швидко  –  дід  вгадав  мої  думки.
- Ти  про  що?  –  не  зрозумів  я.
- Я  знаю  цей  погляд,  вже  думаєш,  як  підеш  рятувати  друзів.
- Але…
- Знаю,  знаю.  Мусиш.  Але  не  зараз.  Долікуйся,  спочатку.  Потім  треба  тебе  підготувати.  Я  ж  не  хочу,  щоб  моя  праця  пішла  по  пи**і.  
Він  оглянувся.  Хотів  пересвідчитись,  що  Яна  цього  не  почула  .  На  щастя  її  не  було  поряд.  Він  продовжив.
- Треба,  щоб  ти  освоївся  з  очима.  І  не  перебивай,  коли  я  говорю!!!  Я  знаю,  що  кажу.  Після  кожного  разу  очі  будуть  пекти  і  боліти.  Якщо  не  навчитись  справлятись  з  цим,  то  можна  і  з  глузду  зійти.  
- Навчите?
- З  мене  поганий  вчитель.  Але  на  днях,  якраз  зніму  з  тебе  бинти,  приїде  один  чоловік,  з  подібними  здібностями.  Ми  з  ним  товаришуємо  і  я  попрошу,  щоб  він  тебе  потренував.
Я  насторожився.  Приїхати  в  місто,  яке  є  зоною  карантину  не  так  просто.  Плюс  він  же  не  буде  поселятись  тут.  Значить  він  знає,  як  вибратись.
- Як  його  звати?  –  стримуючи  свої  підозри  спитав  я.
- Справжнього  імені  я  не  знаю…  -  дід  знизав  плечима,  -  але  дехто  зве  його  Ілай.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570494
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.03.2015
автор: Тост