Привиди нового світу Частина 2 точка зору розділ 1

Частина  друга.
Точка  зору
1.
2043р
 -  Можна?  –  двері  ледь  відчинились  і  з  них  виглянула  голова.
В  просторій  напівтемній  кімнаті  грала  легка  класична  музика.  Спиною  до  дверей  в  кімнаті  був  диван.  Чоловік,  який  на  ньому  лежав  махнув  рукою.  Той,  хто  постукав  пішов  до  дивану  впевненою  ходою.  Класична  музика  заграла  тихіше.  
- Ніколи  не  думав,  що  Моцарт  помагає  від  головного  болю…  -  хмикнув  чоловік.  
- Не  помагає…  
Гість  направився  до  хазяїна  пентхаусу.  Той,  що  лежав  на  дивані  слабо  усміхнувся.  
- Давно  не  бачились…  -  він  подав  руку.  
Світло    стало  яскравіше.  Тепер  вони  могли  нормально  бачити  один  одного.  Обидва  високого  росту,  гарно  складені,  хоч  і  не  молоді.  Тільки  один  з  лицем  медіа  зірки,  чисто  вибритий,  дорого  одягнутий,  а  інший  вже  з  сивиною,  з  пишними  вусами,  в  офіцерській  формі.
- Макс,  ти  так  зіп’єшся!  –  Офіцер  потиснув  протягнуту  руку.
- Так  перше  січня  ж…  -  Макс  сів  тримаючись  за  голову.
- Дурна  звичка  пити  на  Новий  Рік…
- Ігор,  ти  повчати  прийшов?!  –  образився  той.
- Ні,  твоє  діло…  -  Ігор  сів  поруч.  –  Я  побачити  тебе  прийшов,  як  ти  тут  поживаєш.
- Ну…  -  Макс  розвів  руками.  –  як  бачиш.
- Зі  смаком!  –  оцінив  Ігор.  –  Молодець!  Ти  завжди  був  найрозумнішим  з  нас…
- А  ти  найпринциповішим…
-  Найпринциповішим  був  Марк.
Макс  потягнувся  по  пляшку,  але  та  була  пуста.  Вони  мовчали.  Музика  в  кімнаті  заграла  гучніше…
***
Старий,  згорблений  дід  брів  по  тунелях  опираючись  на  свою  палицю.  Світило  далеко  не  всюди,  але  очі  старого  давно  звикли  до  темряви.  Коридор  повернув  праворуч  і  вивів  на  залізну  браму.  Дід  зупинився  перед  ними  і  поліз  в  кишеню  по  ключі.  «Дім  милий  дім»  пробурчав  він.
***
Макс  та  Ігор  перемістились  на  кухню.  Служниця  принесла  їм  вечерю  і  пішла  зачинивши  за  собою  двері.  Вони  мовчки  їли.
- Давно?  –  спитав  Ігор.
- Вже  четвертий  рік…
- Він  сам  залишився?
- Так.  Я  нічого  вже  не  можу…
- Та  знаю,  я  не  дурень.  І  він  знає.  Його  ж  не  чіпають,  хоч  він  і  терорист.
- Він  сам  це  вибрав.  А  давно  ти  дізнався?
- Шість  днів  тому,  Якраз  з  п’ятого  сектору  повернувся…
- Але  ти  зараз  тут  не  того…
Ігор  видушив  з  себе  скупу  посмішку.  Він  розумів,  що  говорить  з  одним  з  самих  розумних  на  планеті.  Тільки  знання  Макса  не  були  феноменальними.  Це  був  один  з  кращих  стратегів,  якого  знала  земля.
- Ні,  не  для  того.  Мене  цікавлять  кілька  людей  і  останні  події  в  яких  вони  брали  участь.
- Я  тут  до  чого?  –  спитав  Макс.
- До  того,  що  в  цій  частині  світу  без  тебе  не  роблять  нічого.  Офіційно  ти  лише  мультимільярдер,  але  мене  не  обманеш.  Що  ти  шукав  на  території  Марка?
- Звідки  ти  знаєш,  що  я  щось  шукав?  –  Ігор  промовчав.  Макс  зрозумів  усе  по  погляду.
- Моя  компанія  проводила  один  експеримент…  І  цей  експеримент…
- Потрапив  в  зону  карантину.  –  Ігор  допоміг  йому.  –  але  що  це?
- Яка  різниця?!  –  перепитав  Макс
- Якщо  участь  в  цьому  приймала  навіть  армія?  –  перепитав  Ігор.  Тоді  додав  з  ноткою  сарказму  –  ну  навіть  не  знаю…
Знову  запанувало  мовчання.
***
Замок  піддався  і  двері  зі  скрипом  відчинились.  Дід  поправив  сумку,  яка  звисала  з  плеча  і  зайшов.  Він  навіть  не  став  оглядатись,  чи  не  йшов  хтось  за  ним.  Знав,  що  позаду  нього  тільки  стіни.  Під  землею  він  почувався  в  безпеці.  Тут  до  нього  не  доносилось  нічого  з  навколишнього  світу.  Він  зачинив  за  собою  двері.  Знову  повернув  –  і  ось  він  вже  дома.  Дід  зайшов  в  велику  освітлену  кімнату.  Посередині  кімнати  горіло  вогнище.  Поруч  був  диван  на  якому  зараз  спала  маленька  дівчинка.  Стіни  були  заставлені  шафами  і  стелажами.  На  деяких  висіли  килими.  Людина  до  всього  може  звикнути…
Дівчинка  відкрила  очі.
- Виспалась?  –  з  усмішкою  спитав  дідусь.
- Так  –  вона  підбігла  до  нього  і  простягнула  свої  маленькі  ручки.  
Дід  опустився  на  одне  коліно  і  обняв  її.  Вони  стали  сім’єю  одне  для  одного  за  кілька  місяців.
- Він  не  просинався?  –  дід  подивися  в  неосвітлену  частину  кімнати.
- Ні,  дідусю.  Від  тоді,  як  ти  пішов,  він  більше  не  кричав.
- Помер  може?
- Ні,  я  дивилась.  Дихає.
- От  і  добре.  Піду  погодую  його.
- А  скоро  він  одужає?
- Скоро  –  дід  погладив  її  по  голові  і  посадив  на  диван.
Тоді  направився  до  іншої  кімнати.
***
- Ніколи  б  не  подумав,  що  таке  можливо  –  сказав  Ігор.
- Уяви  здивування  вчених…  -  підтримав  його  Макс.
- Ні,  я  не  про  те,  –  фиркнув  Ігор  –  Як  можна  було  так  про  втикати?
- Сектанти  тільки  пішаки…  -  невдоволено  буркнув  Макс  –  думаю  тут  щось  гірше.
- Що  наприклад?  –  зацікавився  Ігор
- Не  можу  точно  тобі  сказати…
Ігор  всміхнувся.  Він  дістав  з  кишені  якийсь  пристрій,  поставив  на  стіл  і  включив.  Там  був  цілий  архів  документів.  Ігор  тицьнув  пальцем  в  голограму  і  вибрав  один  документ.  Макс  придивився  уважніше.
- Ну  і  навіщо  вони  тобі?  –  похмуро  спитав  він.
- Значить  вони  в  тебе.  –  Ігор  ще  раз  тицьнув  пальцем  і  з  документу  вискочило  кілька  фотографій.
- Фестиваль,  Хімік,  Колос,  Танк  і  Шаман.  –  Перелічив  Макс.  –  але  який  тобі  з  них  толк?  Вони  лохи  і  бидло,  а  тепер  ще  й  інваліди.  З  них  цілий  може  один…
- Це  не  біда  –  перебив  офіцер  –  вони  пройшли  секту  і  допити,  значить  вони  і  мені  згодяться.  Я  якраз  набираю  групу…
- Цікаво…  -  Макс  почав  слухати  уважніше.
- Натренувати  їх  легко  –  базова  підготовка  в  них  є.  З  мотивацією  теж  розберусь.  В  них  близькі  постраждали  через  фанатиків.
- Ясно  –  Сказав  Макс  –  не  думав,  що  розібратись  з  усім  пошлють  саме  тебе…
- То  ти  допоможеш?
- Так!  Для  тебе  –  все,  що  хочеш!  Їх  прооперують  завтра.  Начинемо  їх  імплантатами.
- Ні,  -  заперечив  Ігор,  але  побачивши  вираз  лиця  того  –  хіба  що  тільки  мінімальні.  Вони  мають  зійти  за  нормальних  людей.
- Та  знаю.  Тільки,  наприклад  у  Шамана  проблеми  з  спиною,  він  не  зможе  ходити,  якщо  не…
- Добре,  я  тобі  вірю.  Зроби  все,  що  вважаєш  за  потрібне.  Що  ж,  тоді  мій  візит  закінчено.  –  Він  встав  і  пішов  до  дверей.
- А  якщо  вони  не  захочуть?  –  Гукнув  йому  вслід  Макс.
- Захочуть  –  не  обертаючись  від  повів  той.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569206
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.03.2015
автор: Тост