Олекса прокинувся. «Добрались!» - вирішив він. Вийшов з автобуса пропускаючи натовп з важкими сумками. Розрахувався з водієм. На вулиці його зустрів порив вітру. Небо було захмарене. Але на щастя дощу не було. Він поправив капюшон і покинув сільську автостанцію, яка складалась з одноповерхової хатини, де знаходилась каса і двох пижиків.
- А де я можу знайти отця Володимира? – спитав у водія одного з пижиків.
Старий сивий чоловік в чорній куртці, брюках та мештах курив в очікуванні наступних пасажирів.
- Він в церкві. Тут недалечко – показав рукою – але говорити він не схоче.
- Це ж чому? – здивувався Олексій.
- Ти хіба не знаєш? Його дочка померла – тихо сказав водій.
- Я тому й приїхав – признався Олекса – мене він вислухає…
- Будемо сподіватись – водій хитро подивився на нього.
***
Ігор з Сніжаною гуляли по парку. Вона тримала його попід руку. Як, виявилось вона записала свій номер у нього в блокноті. Він подзвонив на наступний день і наважився запросити її погуляти. Вона погодилась майже одразу. І ось зараз вони гуляли по парку і мило бесідували. Ігор відчував спокій. Вперше за весь час йому не потрібно було нікуди поспішати. Через пошук вбивці він багато що втратив. Скоро почнеться сесія, і йому влетить за всі пропуски. Плюс заочне… вбивство вбивством, а рутину ніхто не відміняв. Життя продовжується незалежно від того хочеш ти чині. З тобою чи без воно продовжить свій плин. Тай як пояснити чому Ігор не робить багато з того, що робив колись? Як пояснити те чому він перестав спілкуватись з такими ж багатообіцяючими студентами, як і він сам? Як можна зрозуміти те, що він сплутався з двома невігласами, які постійно потрапляють в проблеми? Один бабій зациклений на собі та власній репутації, тому прикрашає історії, якщо не розповідає вигадані. Такий собі вічно п’яний мачо – рухає все, що рухається. І інший – озлоблений хам, якому не наплювати лише на себе. В якого не може бути друзів через те, що він не хоче їх мати, бо йому зручніше самому. Як виставити все так, щоб ні в кого не виникало запитань?
- Ти мене взагалі слухаєш? – Сніжана обірвала його роздуми.
- Так – Ігор повернувся в реальність – ніколи б не подумав, що ти любиш приймати участь в благодійних організаціях.
- Я там скоріше як фотограф – похвалилась вона – деякі моменти потрібно запам’ятовувати.
- Передавати нащадкам – розуміюче кивнув Ігор – щоб вони продовжували в такому ж дусі…
- О! Одразу видно політолога – видала Сніжана
- Це не зовсім те – м’яко поправив Ігор – але вдаватись в деталі не буду.
- Не любиш сперечатись? – поцікавилась вона.
- Не з дівчатами…
- Правильно – вона награно підняла голову – з дівчатами не можна спорити.
- Чи нема змісту? – тихо прошепотів їй на вухо.
Сніжана штовхнула його ліктем під ребро. Ігор засміявся. З нею було легко. Не так, як з Настею, коли він забував, що мав сказати. Тут він навіть не задумувався, що казати – так чудово все виходило. Може тому, що вона манила його не так як Настя. Якщо манила його взагалі…
«Ні» - вирішив він. Сніжана не представляла для нього інтересу. Він зрозумів, коли вже запросив її на побачення. Але не можна показувати це. Потрібно триматись до кінця вечора.
- Так, як ви погуляли тоді з тією дівчинкою? – раптом спитала вона.
Ігоря це застало зненацька. Наче грім серед ясного неба. Вона знала про Настю. Всередині наче щось закололо. А тоді занило, наче давно зламана кінцівка, реагуюча на погоду…
- Звідки ти… А неважливо. – махнув рукою – не погуляли. Вона захворіла і не змогла.
- Журбинка – вона вдала розчарування. – і потім, після одужання…
- Не вийшло якось – брехав він.
Розповідати, що було, він не мав ніякого бажання. Просто зробив для себе висновки.
***
В церкві сьогодні було пусто. Народ виходив після служби. Переважно більшість з віруючих представляла собою старих бабусь в хустках. «Замолюють грішки перед смертю, щоб в рай потрапити» - з усмішкою подумав Олекса. Сам він віруючим не був. Він віддавав перевагу науці, в якій, в свою чергу, теж не розумів ніфіга. Тому він не мав ніякого бажання заходити. Але так було треба. Йому показали де знайти отця Володимира. Він чекав, допоки священик залишиться сам. Тоді зайшов у храм Бога, в якого вірити відмовлявся.
- Ви до мене, молодий чоловіче? – до нього вийшов високий сивіючий священик з ще чорною бородою.
Очі були стомлені, лице не виражало нічого. Але Олексій не міг відвести погляд від його вигляду.
«Значить посивів не від старості» - подумав той.
- Отець Володимир? – спитав він.
- Значить до мене – засмутився той – я вже все сказав слідчому.
- Як ви взагалі дізнались, що я до вас?! – здивувався Олексій.
- Ти не перехрестився, коли зайшов – пояснив той – значить ти або далекий від церкви, або настільки заклопотаний, щоб вже такого не пам’ятати. Значить ти прийшов почути від мене щось, що я ще не сказав раніше. Чи вирішив врешті повернутись до Бога?
- Що як я скажу, що обидва випадки про мене? Але почну з першого.
- Тоді ти просто тратиш свій час в безглуздій спробі. – він розвернувся і пішов геть.
Олекса на мить застиг. Він не розумів, як так, батько мертвої дитини відмовляється допомогти.
- Я приїхав, щоб допомогти! – крикнув Олексій
Отець зупинився. Повернувся. В нього на очах виступили сльози. Але він взяв себе під контроль. Руки склались на рівні грудей. Голова опустилась. Він почав молитись. Олекса підійшов впритул. Глянув тому в очі.
- Ти не можеш допомогти – сказав він. – не трать свій час.
- Я знав Христю – видав той – я її…
- Тоді молись за упокой її душі.
- Я краще спіймаю того, хто це зробив!
- Не потрібно. Бог йому суддя…
- Значить я буду катом! – випалив він. – а ви просто боягуз!
- Я!? – Володимир підвищив голос.
- Її вбили не просто так! А знак Бафомета, це послання вам – Олексій уважно подивився йому в очі. Ви ж самі знаєте…
І зрозумів, що влучив. Сергій був правий – слідчі дійсно не знали того, що вони.
- Що ви натворили? – спитав він.
На лиці отця Володимира з’явились каплі поту. Очі заблистіли. Олексій був близько.
- Через вас постраждала власна дочка! – Олекса добивав його словами – ще одну людину задавили машиною! А саме головне: вбивства продовжаться, якщо не зупинити це! Ви готові прийняти на себе відповідальність за наступні жертви?!
Священик промовчав. По його лиці було видно, що він збирається з силами.
- Думаєш я не розумію цього? – його почало трясти – думаєш я не знаю, що може бути?! Думаєш я не просинаюсь з цим болем кожного дня?! Ти дійсно так думаєш?!
- Я…
- Знаєш як це?! Знаєш як жити з цим?! Як дивитись своїй дружині в очі?! Слухати її слова… це все моя вина! Якби я міг, я б помінявся з Христею місцями! Кожний день я молю Бога про те, щоб вона була в раю! Про те, щоб вона мені пробачила…
Олекса промовчав. В нього не було слів. Перед ним стояла зламана душа. Впевнений з виду священик, а в середині…
- Ти знав її – Володимир схопив його за плечі – яка вона була?
- Ви можете нею гордитись – відповів – і вірити в те, що вона вас любила…
Насправді він і не знав точно. Звідки йому таке знати? Але сказати правду йому не повернувся язик.
- Я розумію як вам – поклав руку йому на плече – проте ви все ж мусите мені допомогти. Ви ж не хочете жити знаючи, що десь страждає ще хтось, тільки через ваше мовчання.
Знову мовчанка. Отець Володимир перехрестився. Пошепки просив у Бога спокути.
- Добре – прошепотів він – я все розповім.
***
В двері постукали. Сергій неохоче піднявся з ліжка. Знову заснув. Тіло все ще нагадувало про інтелігентів. На ребрах були синяки. Лице теж не без слідів. На носі було розсічення. Полоса проходила через нього на горбику. Кісточки на обох кулаках без шкіри. В кімнаті було тепло. Тому він був в одних шортах. Включене світло та гучна музика видали його присутність. Скрутив музику. Крикнув, що зараз йде. Але йшов повільно. Не хотів нікого бачити. Знову хтось прийде спитає чи є сигарети. Чи комендант з якимось своїм проханням. Поможи перенести, винести, перетягти – зроби чорнову роботу ще з кимось настільки тупим ж, щоб погодитись. Сергій дійшов до дверей, потягнувся рукою до замка.
На порозі стояла Аня.
В Сергія перехопило дух. От кого-кого…
- Привіт – вона порушила недоречну паузу.
- Привіт
- Що з тобою сталось? – побачила його вигляд.
- Все нормально – збрехав він – впав зі сходів.
- Ти завжди падаєш – всміхнулась намагаючись приховати тривогу.
Більше запитань вона не задавала. Він не скаже. Ніколи не розповість правду, що з ним сталось. А вона дізнається. Потім і не від нього, і так щоб він не дізнався нічого.
Сергій відійшов убік, дозволяючи їй зайти. Вона роззирнулась навкруги.
- Давно я тут не була – сказала Аня.
- Давно – повторив Сергій.
- Тут вже не так – вона зробила висновок.
Сіла до нього на ліжко. Сергій підійшов до стола. Увімкнув чайник. Він відчував, що розмова буде довга.
- Тебе щось турбує? – він не знав, як почати розмову.
Аня опустила голову. Сергій знав, що це значить. Аня сказала б інакше, але він розумів її на сто відсотків. Сів біля неї. Взяв її руку в свої накрив її своєю долонею. Погляди зустрілись
- Ти ж знаєш, що можеш мені сказати – всміхнувся дивлячись в її великі чорні очі.
- Знаю – тихо промовила вона.
- Через Христю? – спитав він.
Це був його шанс. Він почував би себе покидьком. Раніше. Але це вже був інший Сергій. Тоді, дивлячись на себе в дзеркало він зрозумів, як змінився.
- Не розумію, як ти тримаєшся – підіграв їй – ти сильна. І смілива.
- Чому смілива? – здивувалась вона.
- Ти могла бачити вбивцю – Сергій намагався виглядати наче він той, хто переживав за неї більше за всіх на світі. – ти в небезпеці, сама розумієш…
Вона була в безпеці це точно. Так думав Сергій. Він не бачив причин, чому вбивця має прийти і по неї. Він вибирав жертв не просто так. Ігор смутно їм розповів. Він десь загубив диктофон і вони не могли знати нічого крім його слів. Він лежав на лавці, коли вони знайшли його. Одне було ясно точно – вбивцю щось зв’язувало з тим місцем, де вони знайшли фотографії…
- Розумію – Аня повірила йому. – і я дуже боюсь.
- Я з тобою – Сергій обійняв її за плечі – і не забувай, що ти й без мене добре справляєшся. Згадай хоча б слідчих…
- Кілька годин мене допитували – вона здригнулась в його обіймах – питали, хто до неї часто приходив…
- І що ти їм сказала? – обережно поцікавився Сергій.
- А що я мала сказати? – Аня підняла голос – я ж не дуже й спілкувалась з нею. Вона рідко в кімнаті була. І мало розповідала про себе. Тиха така, скромна.
«І зустрічалась з нарко-торговцем» - подумав Сергій. Але в слух сказав:
- До неї взагалі ніхто не заходив? – спитав він.
- Одногрупники хіба. Хлопець її. Його недавно машина збила, ти чув?
- Ні – збрехав він. – коли?
- Тижні два тому – відповіла після деяких роздумів – може це якось зв’язано?
- Не знаю – сказав він – невпевнений.
- Ви тоді, троє, так залетіли в кімнату – згадала вона. – ще й мене вигнали…
- Було діло – неохоче згадав той – але це було півтора місяці назад. Нам тоді добре роз’яснили, що це не наша справа…
- І ви здались?
- Ні. Але толку… - Сергій вирішив дещо перекрутити все – ми не добились нічого. Все, що залишається це залишатись на сторожі, щоб не було нових жертв…
- Може воно й добре – врешті вирішила Аня – а то не варто наражати себе на небезпеку.
Сергій промовчав. Якби ж вона знала наскільки вона права.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566918
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.03.2015
автор: Тост