Друже Вільяме!

Він,  насправді,  не  був  і  не  біг  бути  моїм  другом:  коли  до  нього  прийшла  сумна  старість,  я  був  ще  дитиною  і  не  знав,  що  є  люди  які  пишуть  вірші  зраненого  серця.  А  коли  до  нього  прийшла  смерть,  я  був  ще  юнаком  і  не  знав,  що  в  цьому  ж  старому  місті  привидів  і  королів  помирає  великий  поет  і  що  я  теж  колись  буду  писати  вірші  про  туман  і  людей.

Друже  Вільяме!
Ти  співав  про  диких  лебедів,
Про  холодне  небо  і  сіру  скелю,
Про  трьох  жебраків  
І  скрипаля  з  Дунею,
Аж  раптом  побачив,
Що  прийшла  жахлива  краса.
Друже  Вільяме!
Ти  блукав  сумним  пастухом
Селищами  нашої  Ірландії,
Майстрував  для  журби
Човен,  шив  їй  плащ  і  панчохи,
Щоб  тихо  до  всіх  прийшла  журба,
Аж  раптом  у  життя  наше  вдерлася
Жахлива  краса.
Друже  Вільяме!
Ти  писав  п’єси  
Які  ніхто  не  розумів  –  
Навіть  друзі,  не  те  що  глядачі,
Які  кидали  в  акторів  гнилі  овочі.
Ти  писав,  що  Катлін  (чи  то  Ірландія)
Дочка  Хулігана,
Ти  писав  про  прокляття  Адама,
Про  волхвів  і  ніч,  що  прийшла,
Та  раптом  в  Ірландію  вдерлася
Жахлива  краса.
Друже  Вільяме!  
Ти  один  плакав
Над  три  кольором  ірландським,
Коли  вбивали  ми  одне  одного
Невідомо  навіщо  і  за  що
(Бо  прийшла  жахлива  краса!)
Друже  Вільяме!
У  чорній  ірландській  вежі
Ти  один  вартовим  лишився
На  сторожі  нашого  острова,
Виглядаєш  тінь  короля,
Що  прийде  вісником  волі.
Бо  досі  в  Ірландії
Панує  жахлива  краса...

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564806
Рубрика: Верлібр
дата надходження 07.03.2015
автор: Шон Маклех