Картина поза склом, укритим пилом, тягла тенетами і павутинням,
А дерево маячіло на тлі громіздких височин, обплетене іскрінням.
Пласти зелено-темних відтінкових фарб налазили все дужче й дужче…
Дошкульне небо в’їдало пазурами пекла, огненними очима неминуче.
Панянки йшли, тримаючи пряму услід дороги; таємні доторки гнітючої дрімоти.
Се марево сих відблисків, на склі проміння, відсвічує сумне зелене гілля.
Понура будівелька тиснеться заслоном річки, цемент упав, але він проти!
Нищівні тріщини зміюками січуться, і виринають перші прояви сухоти…
Відкинувши стрілу, що вловлювала злобу полотнини, я стрів безмежну р́іллю.
А де ж ліси, струмки, волога, немов та патока солодка, віддав би душу я оп́іллю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564513
Рубрика: Портретна поезія
дата надходження 05.03.2015
автор: Ярослав Ячменьов