Хроніка прийдешнього.5.
13.02.2015* 15:45
Можливо/напевно/вірю, що коли-небудь дійсно будуть такі часи, коли Людство стане монолітним, стане єдністю. Це буде не скоро, ой! як не скоро! Тому, що мова іде про те, що в ті, далекі часи кожна людина буде усвідомлювати себе Людиною і буде завжди знати/розуміти, що вона є цінністю в межах Людства, що вона своїм життям, своїми вчинками і навіть своїми думками завжди формує Людство, тому її відповідальність перед Людством є величезна.
Якщо придивитися до всіх пророцтв, то можна майже зразу зрозуміти, що вони фактично завжди крутяться навколо Трагічного та навколо успіхів Науки/Техніки. Пророцтва не люблять жити в межах Радості та Добрих вчинків.
Але що є Добрі вчинки? Героїзм, наприклад, є явно добрим вчинком, але він існує тільки тому, що виник як подолання із великими зусиллями Чогось негативного!
Навіть якщо ти зосереджуєшся на бажанні Побачити хоча б краєм ока щось Видатне/Радісне в Прийдешньому, то воно завжди замішане на героїзмі, який в кінцевому стані все зводить до повсякденної звички жити усміхненим.
***
Степова трава доходить висотою до моїх рамен. Я йду обережно по вузькій доріжці, яка викладена керамічними плитками розміром 75 на 75 сантиметрів. Здається, що я пробираюсь в лабіринті, бо стежка/доріжка весь час вигинається вліво/вправо. Керамічні плитки дуже красиві - на них візерунки квітів, тварин, якихось абстрактних композицій, але все вишукане, гармонійне. Знаю, що вночі вони із середини світяться. Але зараз ще довго до вечора, бо мене обгортає день.
Дуже легкий вітерець колише кінцівки трав та квітів. Стоїть постійне дзижчання комах, але я не бачу комарів. Час від часу наді мною проносяться стрімко птахи. Ясне сонечко, але не жарко.
Мене висадили із гелікоптера (як ще можна назвати цей пристрій?) десь метрів 50 назад і сказали, що треба пройти біля кілометра, щоб потрапити на Виклик.
От я і йду.
Здається, що повільно, весь час голосніше і голосніше, звучить музика і я впевнений, що це грають/співають трави та квіти.
Нарешті виходжу із "коридору" і потрапляю на велику галявину, на якій трава суцільно вкриває землю тонким шаром, мов англійський газон.
Багато людей.
До мене зразу підлітають молодята і поштиво схиляють голови. Він має вік десь біля 30, а вона неймовірно молода, років 18. Їх вбрання, безумовно, весільне, хоча у нього і нема костюма з краваткою, а у неї фати та білого довгого плаття. Стрій у них мені не відомий - щось немов весь час змінює форму та колір, немов грає.
Усвідомлюю, що за спинами молодят зібралися всі гості. Вгадую батьків молодої та молодого. Здогадуюсь, що це дружки, бо у них через плече перев'язані рушники із українським візерунком.
Всі поштиво і мовчки стоять переді мною. Немов чогось чекають.
І тут я бачу, що маю вбрання сліпуче біле, щось на зразок довгої туніки, що на моїх ногах білі мокасини, що я маю велику білу бороду.
Задумливо дивлюсь за спини людей - там стоять столи з їжею та напоями, якісь прибори, щось подібне до естради плаває над травою.
Голос говорить мені: "Благослови їх! Тебе заради цього покликали!"
Ще до кінця не розумію в чому справа, але піднімаю руки і роблю благославляючий рух, поклавши долоні на плечі молодят, а потім на їх голови.
Чую, як вони схвильовано кажуть: "Дякуємо, Пращур!"
І починаю танути. Все розпливається перед очима.
Усвідомлюю себе сидячим у фотелі, до якого прикріплений якійсь прилад. І розумію: "Це хтось із нащадків."
Нащадків? То це навіть не я?
Так. Це не я. Це тільки Той, хто буде вважатися Пращуром. То скільки часу пройде до цього?
16:25
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559440
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.02.2015
автор: Левчишин Віктор