Я робитиму це в метро

                   Мені  захотілося  зробити  це  в  метро.  Таке  відчуття  виникало  в  останні  роки  дуже  нечасто,  тож  я  ніколи  його  не  подавляла.  І  байдуже,  що  люди  подумають.  Вони  подібного  не  помічають.  Бояться  помічати.  Роблять  вигляд,  що  нічого  не  трапилось,  якщо,  звичайно,  я  не  влаштую  цілу  виставу.  Тоді  -  цілий  натовп  цікавих,  відео  на  Utube  і  проблеми  з  поліцією.  В  останнє  мені  вдалося  це  два  з  половиною  роки  тому  в  іншій  країні.  Було  літо  і  натхнення.  А  що  зараз?  Зима.  Безгрошів'я.  Втім,  мені  захотілося  зробити  це  в  метро.  Вранці  тут  завжди  багато  людей.  Я  подивилася  навкруги.  Біжать,  біжать,  біжать,  стікають  по  ескалатору,  пнуться  до  вагонів.  Їм  не  до  мене.  Нормально.  Треба  як  завжди  видихнути.  Як  колись.  Давно-давно.  Сумка  в  руці  заважає,  але  нічого.  Якщо  так  подумати,  то  й  одяг  заважає,  та  без  нього  було  б  занадто.  Легкість  відчувається  спочатку  в  голові  і  в  грудній  клітці.  В  середині  -  світло.  Воно  в  серці,  в  судинах,  тече  разом  з  кров'ю,  перетворює  мене  на  колишню  і  одночасно  оновлює.  Ми  всі  такими  були.  Забули,  обтяжені  щоденними  проблемами,  стресами,  кризою  та  війною.  На  зорі  людства  ми  всі  так  вміли.  Я  заплющую  очі  і  знову  розплющую  їх.  Дивлюся  під  ноги.  Права  нога  відривається  від  сірих  плит,  брудних  від  мокрого  снігу.  За  секунду  те  саме  відбувається  і  з  лівою.  Починаю  ледве  помітно  посміхатися.  Сніг  на  одязі  та  на  волоссі  вже  розтанув,  тож  я,  напевно,  схожа  на  мишу.  Мишу,  що  зараз  підійметься  до  стелі  станції  метро  Лук'янівська.  Тихенько  сміюся.  Вже  десь  сантиметрів  п'ять  від  підлоги.  Здається,  з  мене  зараз  вирветься  сяйво.  Ніхто  нічого  не  бачить.  Сумочка  в  правій  руці  заважка.  Може  кинути  її?  Чи  краще  не  ризикувати…  Для  неї  тут  швидко  може  знайтись  новий  хазяїн.  Та  й  чобітки  не  з  легеньких.  От  би  без  них!  Боюся  дихати,  щоб  не  порушити  момент  чарівництва.  6  сантиметрів,  7,  8,  8  1/2…  Вище,  вище…

-  Чого  стала?!  Я  поспішаю,  не  бачиш?!

Мужик  в  мокрій  синій  куртці  штовхає  мене  і,  не  обертаючись,  летить  до  вагонів.  Не  втримуюся,  хитаюся,  поки  моє  тіло  знову  набуває  тієї  ж  самої  ваги,  і  падаю  на  брудну  слизьку  підлогу.  Боляче.  Тепер  колінка  буде  синьою  цілий  місяць.  Треба  підійматися  та  їхати  на  роботу.  Там  приведу  себе  до  ладу.  Пусте.  Я  не  здаватимусь.  Я  пробуватиму  ще.  В  метро,  в  парку,  вдома…  Не  губитиму  світло,  яке  в  мені  лишилося.  Давня  пам'ять  -  вона  повертається.  Для  чого,  поки  не  знаю.  Що  мені  належить  зробити,  поки  не  знаю.  Вона  повертається…  і  нагадує  мені  про  те,  що  всі  ми  колись  літали.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557380
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.02.2015
автор: Олена Мальва