Мені не страх, не злість не заважають,
Сказати все, що душу так бентежить.
Коли невпевненість і відчувають,
То лиш твої думки, що понад межі...
Вони щось там надумали самотньо,
Та, докоряючи ганебно і глумливо,
В них трепетне вчувається, природньо,
Не мстиве, споконвічне, незлобиве...
Заплющиш очі, в темряві, неначе,
Поринувши у паралельні стани,
Почуєш може, за тобою плаче,
Чиясь душа... то ниють її рани.
Ти відвернувся, виявилось важко,
Терпіти, слухати та перейматись,
Вона маленька полохлива пташка,
Протистоїть біді... як їй зібратись?
А втративши і віру, і опору,
На тебе не покластись... розуміє.
Дверима хряпне, зовсім піти з двору?
Та звідки ж вітер той шалений віє?
Не ти вказав, що інші є дороги,
Що можна жити, не страждать довічно?
Світ інший починається за рогом,--
Обіцянки нестримано-містичні...
А страх чатує, він же невмирущий,
Як бути потім безпритульній птасі?
Не докоряй, якщо вже нетямущий,
Бо ріжеш словом, наче меч на пласі...
24.01.2015.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554783
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.01.2015
автор: Лина Лу