Погожого зимового дня, тепленько вдягнувшись, білочка Руделька подалася на прогулянку. Вона зробила кілька стрибків і здивовано зупинилась, роззираючись довкола. У лісі було біло й тихо. Морозяне повітря холодило білочці щічки. Сніг виблискував на сонечку чарівними сріблястими блискітками. Здавалося, ніби добрий чарівник усе довкола зачарував, одягнувши у білосніжне вбрання.
- Яка краса! – промовила Руделька, і пара з її ротика невагомою хмаринкою полинула вгору. - Ой, від мене слова втікають! – Вигукнула білочка й швиденько затулила лапками собі ротика. Бо знову біляві хмаринки кудись собі попливли.
Руделька розгублено крутила головою в різні боки, і тільки подумки дивувалася, що ж це таке відбувається? Стало білочці боязко: ану ж усі слова втечуть, і вона не зможе ні з ким розмовляти? З цією новиною подалася до свого найближчого сусіда їжачка Колючки. Треба ж і йому розповісти, щоб мовчав, бо…
Вже перед самими дверима їжакового дому Руделька зупинилася з простягнутою лапкою, щоб постукати в двері.
"Ой, лишенько, а як Колючці розповідати? Слова ж утікають!" – Подумала білочка.
- Гей, Руделько, ти що примерзла до порога? – зовсім поряд пролунав голос зайчика Костика, ще одного приятеля білочки.
Руделька озирнувшись побачила, що із зайчикового рота також втікають слова-хмаринки.
- Мовчи! – тільки й сказала білочка, і хмаринка знову піднялася вгору.
Далі мала замовкла й почала розмахувати лапками, намагаючись показати зайчикові, що коїться щось страшне. Щоб він не розмовляв зайвий раз. Вона й ротика лапками затуляла, і очі страшенно витріщала. Тоді знову розмахувала лапками та округлювала від жаху очі й надувала щоки. Зайчик був геть збитий з пантелику. Що це з Руделькою таке трапилось?
- Що? Вовк десь поряд? – злякано озирнувся Костик. У відповідь білочка знову затулила собі лапками рота й страшенно округлила й без того витріщені очі. Тоді знову замахала лапками, показуючи на Колючкові двері. Тут зайчик здогадався, що треба сховатися в хатинці друга. Одним стрибком опинився на порозі й щосили затарабанив у двері. Білочка й собі почала стукати.
- Гей! Ви чого так грюкаєте? Десь пожежа? – відчинивши поцікавився Колючка.
- Там вовк, - мовив переляканий Костик, і кинувся в хату, тягнучи за собою білочку, мало не збивши з лап господаря дому. Руделька й собі почала заштовхувати Колька й швидко зачиняти двері. Їжачок не на жарт перелякався. Такими дивними він своїх друзів ще ніколи не бачив.
- Та що коїться? Чого ви мов ошпарені!? – Вигукнув, а білочка миттю затулила йому лапкою рота й киваючи головою, показала, щоб не розмовляв. Та Колько, відмахнувшись, вів далі:
- Слухай, Руделько, я ще розумію Костика, він хижаків боїться, бо не легко йому від них утікати. Але чого ти така нажахана? Ти ж можеш дременути на найвищу гілку і ніякий хижак тобі не страшний, - дивувався їжачок. А білочка, помітивши, що в хатинці хмаринок-слів не видно набралася хоробрості й вигукнула:
- Та ніякого вовка я в очі не бачила!
- То чого ти нас так налякала? – Почав сердитись уже Костик, котрий даремно страху наївся.
- Тут таке відбувається!.. Ще страшніше, аніж найстрашніший вовк. – Дуже серйозно і чомусь пошепки промовила Руделька.
- І що це таке, що страшніше за вовка? – Теж пошепки поцікавився Колько.
- Друзі, це, мабуть якісь чари. Сьогодні я помітила одну дуже дивну річ. Коли я вийшла з дому на прогулянку і вголос сказала кілька слів, то побачила таке…
- Яке?!! – Разом спитали стривожені Колько і Костик.
- Побачила, як втікають від мене слова! - Закінчила розповідь білочка і мало не заплакала. А зайчик, як стояв, так і сів на підлогу.
- Дивно, - замислено проказав їжачок. – І як це виглядало? Тобто, як вони від тебе втікали?
- Та дуже просто, - пояснила Руделька. - Коли я сказала кілька слів, вони перетворилися у біляві хмаринки й кудись собі поплили.
І тут зайчик з їжачком дружно розсміялися, все зрозумівши. А білочка ображено вела далі:
- І нічого не смішно! І не тільки мої слова втікали. Коли я тебе, Колько, хотіла про це попередити, нагодився Костик. Він до мене заговорив, а його слова також почали втікати. От я й налякалася, що коли всі слова утечуть, то ми більше ніколи не зможемо розмовляти одне з одним.
У хатинці від сміху, аж шибки тремтіли. Насуплена Руделька, тільки носиком шморгала, розуміючи, що друзі знають щось більше ніж вона, тому й сміються собі з неї.
- Дуже гарно з вашого боку! - Тільки й сказала.
- Вибач, Руделечко, - першим оговтався Колько. – Ми не з тебе сміємося, хоча якщо по-правді, то і з тебе трішки теж. Ми й забули, що ти тільки минулої весни народилася й ще зовсім маленька, тому багато чого не знаєш.
- Так, пробач, будь ласка, - сказав Костик. – Я ж подумав, що десь поряд вовк, і мало не вмер зі страху. А то виявляється слова-хмаринки.
- Ну то поясніть, коли такі розумні, - вже й собі посміхалася білочка, бо мала дуже добру вдачу, і не вміла довго на друзів ображатись.
- Розумієш, Руделько, це не слова від тебе втікають, то пара, яку ти видихаєш, – почав пояснювати їжачок. Повітря невидиме, прозоре. Все живе, що є довкола, його вдихає і видихає. А на холоді наш теплий подих перетворюється на хмаринки пари. Вже дуже скоро, у лісовій школі, ти багато цікавого дізнаєшся. Тому нічим не журися і говорити не бійся, все добре. – І всі троє знову дружно розсміялися.
Потім друзі разом пили смачний суничний чай з медом і яблучним пирогом. А згодом побігли гратися в сніжки.
Ось така історія, любі хлопчики й дівчатка. Є у мене їх багато, тож заходьте ще послухати, завжди вам рада.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552718
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.01.2015
автор: Ніжність - Віталія Савченко