Вечір. Лиш тільки починаються сутінки, небо помаленьку дотліває, і вулиця поринає у тиху медитацію. Вітер заснув, і хто зна, що йому нині насниться. Тепер ніщо не порушить її спокою, лише двоє людей минатимуть її найближчі дві години, але вона не звертатиме на них увагу, ці двоє, самі того не усвідомлюючи, стають її частиною..або ця вулиця стане частиною них... Хто вже там буде розбиратися?...
Максим постійно озирався навколо, спиняв погляд, і знов ніби щось шукав, час від часу поглядаючи на свою супутницю, Ольга ж не зводила очей з лінії горизонту, і лиш коли він дивився на неї, опускала погляд донизу, намагаючись робити це непомітно, проте доволі невдало. Це була майже половина шляху, в кінці якого, на перехресті, вони мали розійтися. Так було кожного разу, і цей не був виключенням. Мабуть, така доля - час від часу бути на відстані розкритої долоні, і врешті розходитись у різні боки.
Лише пустий коридор пам`ятає, з чого починалася їхня розмова, і той, мабуть, забув, сприйнявши як пусту балаканину. Макс говорив, активно жестикулюючи, і постійно на його обличчі виникали все нові й нові емоції, мабуть, важко було б не повірити в його щирість.
...- То навіщо, скажи мені, навіщо жити, якщо не відчуваєш? І чи є ти в такому разі людиною? Навіщо існувати, не знаходячи красу, не отримуючи задоволення з дрібниць? - впевнено продовжував він. - Хто ти є, якщо не відчуваєш світу? Он хмари переливаються мов хвилі, як ідеш набережною, а он там на горизонті, подивися, – простягнув руку перед собою, витягнувши вказівний палець далі, ніж того бажав, – майорить маківка собору. І я не знаю що там, жодного разу навіть не був у тих краях, але вона так гарненько світиться в далині, і доволі влучно вписується у краєвид, правда?... Хіба це не гарно?.. - Максим витримав паузу, мимоволі зазирнувши у вічі супутниці, і, трішки посміхнувшись, продовжив. - Так, я розумію, світ огидний, світ багато в чому паршивий, але ж то не привід ненавидіти його. Нащо жити, коли не бачиш гарного? Світ живе у дрібницях, і..
- Ну і що гарного в тих деревах? – тихо перебила вона, не зводячи очей з лінії горизонту.
Юнак посміхнувся, ледь примруживши очі, ніжно поглянув на супутницю, потім пронизав поглядом верхівки дерев..
- Ну так, вони кострубаті, трошки недолугі, ну то й що? Он там бачиш три деревця, - злегка хитнув головою ліворуч, - вони осипалися, але на них ростуть рослинки, такі ніби зелені кульки, наче з останніх сил гріють своїх оголених хазяїв. А он там жиласті тополі простягають до неба свої руки, випрошуючи звідти вологи. Але то дрібниці, озирнися навкруги, вдень ти бачиш лиш худі висушені скелети, які стирчать ніби олівці - голі, без листя, деякі косо обпиляні невмілою рукою… Але вночі... Ти знаєш, що відбувається вночі? – і, хитро посміхнувшись, знов поглянув на супутницю.
- Я боюсь дерев уночі, мені стає лячно, - врешті поглянувши на нього відповіла Оля, незграбно ховаючи руки у кишені.
– Вночі все змінюється, - майже пошепки вимовив Максим, на мить заплющивши очі, і провів розгорнутою донизу долонею над землею, - абсолютно все... Ми скуті власними страхами, а ти поглянь серцем. Ніч як пластичний хірург, нехай це трохи грубувате порівняння, але вона згладжує, вирівнює все навкруги. Стовбури вже стають наче й не такі кострубаті, і не видно отих грубих спилів на гіллях. А коли ледь-ледь спалахують ліхтарі о-о-н на тих стовбах, додаючи легесенького світла, не такого як вдень, що наскрізь оголює світ, а зовсім легкого, приглушеного.. Воно додає гіллям об’єму, шарму. І вже не схоже на те, що навколо криві й висохлі дерева, вони ніби знов оживають. Мабуть, саме вночі дерева відчувають себе молодими...
Тут, мабуть вперше за останні півгодини, Макс перестав шукати щось поглядом і разом з Олею мовчки сумно вдивлявся в горизонт.
Ось вже й перехрестя, традиційний ритуал прощання. Макс трохи сумно дивиться собі під ноги, потім підводить погляд на Ольгу. Злегка хитаючи головою вона промовляє:
- Який же ти дурник, справді. Дурниці, це все дурниці, всього лиш твоя уява. Прощавай. - і, торкнувшись долонею його плеча, зникає в лабіринті вуличок.
Макс, закушуючи нижню губу, швидко розвертається, ховає ліву руку в кишеню, правою інстинктивно намацує в кишені пальто телефон, проте одразу ж відкидає цю ідею і, зітхнувши, прямує своєю дорогою на зупинку.
Тим часом, Оля минає перехрестя за перехрестям, йде через парк і от вже зовсім неподалік її зупинка, але щось спиняє її і змушує присісти на найближчу лавку.
Поволі стемніло, один за одним місто запалює ліхтарі у парку вздовж тротуару. Вона глибоко зітхає, злегка нахиляє голову, заплющує очі, проводить рукою по чолу, поправляючи зачіску і, розкривши повіки, спиняє погляд на дереві навпроти, яке повільно, але впевнено оживає від жовтуватого світла сусідніх ліхтарів. Все як він і говорив... Тепла сльоза, поєднавшись із тихим сміхом, застигає на щоці, так і не докотившись донизу.
- Дурнику, - ледь чутно шепоче вона.. - Мій дурнику...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551488
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.01.2015
автор: Роман Глєбов