Погода була такою кумедною. По вулицях граційно крокував [u]січень[/u], кепкуючи з людей, які в передчутті свят відчайдушно чекали снігу, жадали мінусову температуру, аби зліпити Снігову Бабу й влаштувати чергову «холодну» війну, хотіли, нарешті, побачити бурульки, щоб торкнутися, облизати, зламати їх або ж викликати на дуель найкращого друга чи подругу. Сонце сіяло неабияк яскраво, ніби з пошаною та Всесвітнім розмахом прощалось зі мною та ще двома дівчатами, які померли від пневмонії. Промінчики гралися із волоссям прийдешніх красунь-незнайомок, які вже вічність оплакували свої любовні втрати й не могли змиритись програній партії в карти Господарці Смерті. А вітер… Він на диво сьогодні злий. Холодний, бурхливий, нахабний. Його, мабуть, варто боятись. Примхлива стихія. Підступна. Небезпечна. Зрадлива.
Я стояла, мов зосереджена статуя Медузи Горгони й уважно вдивлялась в обличчя нерухомих, мертвих та переляканих людей. Вони такі розгублені, коли споглядають на табличку з власним іменем та датою смерті, надіючись, що це лише сон й неодмінно прокинуться вранці, обнімуть рідних, торкатимуться улюблених речей та одягнуть шкарпетки. Холодно… Ай, до біса холодно в ноги! Ти босий – ти мертвий?
Гості цвинтарю ладні затопити слізьми це всіяне поле трупами, які із плодів дають лише розпач та сум, залишаючи клеймо на серці з гравіюванням «Втрата-біль-розчарування. А як мені далі існувати?». Досить іронічно, що скоро забувається земна метушня, ти починаєш розгадувати код доступу до Едемського саду, розшифровувати мапу та наполегливо шукати шлях до миру, оминаючи всі перепони та негаразди.
З іншими душами ми граємо в хованки, де єдиним правилом є заборона ховатись у власній могилі (вважаємо це дурним тоном та недоречним жартом). До Царя Кладовища ходимо на урочисті прийоми, де п’ємо чай та ведемо світські бесіди, як у кращих англійських традиціях. А по суботах Його Величність влаштовує бал. Правда це унікальна вечірка без традиційних пишних суконь, жахливих корсетів, елегантних зачісок й дорогої випивки, але досить цікаво проводити час з такими собі аля-Касперами. Під акапельний спів одного гурту (загинув у авіакатастрофі 10.04.1999) ми танцюємо віденський вальс, а у вечір іспанської культури дозволяємо собі пасадобль (правда ні в кого він не виходить технічно). Під час перерви цитуємо п’єси Шекспіра та Мольєра, особливо я люблю, коли хлопчик із 12 сектору читає уривок із «Гамлету».
І так щодня, вже цілий рік. Нас тут сотні загублених душ, які пустили отруйні коріння по капілярах землі й невпинно шукають сенс перебування у світі живих, коли сам вже не дихаєш й мрієш про вічний спокій. І коли всі покійні істоти нарешті збагнуть, що просвіт у грудях – це світло й двері до раю, що коли обпікає, не треба гасити чи затуляти руками, варто лише віддатись цьому почуттю й крокувати на звук 9 симфонії Баха…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550124
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.01.2015
автор: Незайманий займенник