Аґрусні
Коли вони влетіли в салон автобуса, здалось що майнуло літом і сонцем й на час осліпило. Вони були нестерпно юні, й невимовно руді. Він обійняв її і пригорнув, ніби замкнув в собі. Здавалось, що це рано, як такі діти і обнімаються? А їм байдуже, щебечуть і нікого не помічають. А я помічаю, яка у нього тонка шкіра. Вона як порцелянова, аж прозора і на схилах носа просвічується тонка блакитна жилочка. Очі зелені з теплим відтінком, напевно на світлі майже жовті, як вистиглі ягоди аґрусу. Її не бачу в обличчя. Лишень те, що довге волосся ззаду перехоплено на шиї шаликом, а внизу на талії - його руками. Страшенно хочеться покликати, обізватись до неї, щоб повернулась, щоб роздивитись, яка вона? Але от вже виходять. Ні, вилітають на вулицю. І я, задираючи голову, намагаюсь вловити хоча б на мить її обличчя в натовпі. Але наостанок блимають мені його майже жовті на світло очі.
Італійки в метро
Ну нема в Дубліні метра. А в Парижі є. І на деяких гілках, підозрюю сполученням між небагатими районами міста, шмигають туди-сюди вагони з дивними по своїй ненадійності клямками на дверях, схожими за принципом на гачки в сільських туалетах. Вони, звісно трохи більші й масивніші, але принцип закривання один і той - клац - і "защілкнулись". І усе. Ніяких Тобі кнопок блокування, ніяких попереджувальних сигналів. "Клац" і їдь собі.
Ось до таких дверей в одному з таких вагонів доля притисла натовпом двох італійок. Ну кажу, що італійок і майже не сумніваюсь. Бо та, що бабуська, викапана Софі Лорен без пластики тільки, а її онука, ну просто таки юна Моніка. Бабуся все відсувала дівчину від дверей. Пробувала пальцем ту клямку. "Шльопала" якісь бідкання важкими губами, хитала головою і далі для певності їй одній відомої стала притримувати клямку з натугою. Водночас вона мотала головою, проводжаючи очима лямпочки на стінах метрового тунелю і зрідка замружувалась чи то від страху, чи то від обурення.
На одній з зупинок народу порідшало і обидві вмостились на відкидні сидіння. Тільки старша плюхнулась з останніх сил, втомлена тим, що допомагала клямці втримувати двері зачиненими і поглядала на онуку, мабуть, чекаючи від неї підтримки. Дівчина з відсутнім виглядом дивилась кудись поперед себе і гойдала ногою в такт музиці з навушників.
На світлофорі
Місто рухається швидко. Швидко запалюється зелене для перехожих і швидко гасне. Як пішохідна персона, думаю, що для машинних - згасає не так квапливо. Чи встигає хтось щось путнє подумати, коли стоїть, очікуючи на можливість перебігти вулицю? Напевно вкрай рідко. Хіба тут до роздумів, тут треба пильнуватись. Дорога є дорога. А от одного разу застрягла я на одній стороні вулиці і машини, як хижі риби все не призупиняли свою течію. Навпроти мене очікували двоє. Батько і донька років чотирьох. Вона сиділа у тата на плечах і вже почала нудьгувати. Батько кинув угору лукавий погляд і давай щось виспівувати і підтупцьовувати в такт. Мала, як другий поверх спільної з ним конструкції крізь сміх співала теж і похитувала ніжками. А я шкодувала, що скоро запалиться зелене. Надто вже скоро.
На людях
Вони стояли впритул на зупинці автобуса і одразу було помітно, що коханці. Не тому, що він значно старший, але молодливо одягнений. Не тому, що виявляли якусь надмірну ніжність на людях. Просто вона, довгонога, довговолоса і якась плинна, бо постійно злегка похитувалась і ніби плавала довкола нього, заколихуючи його тверезий розум, як змія з глечика, постійно гладила його шалик. Це була вбивча еротика. Хотілось одночасно сховати очі, щоб не "тримати свічку" їм і дивитись не відриваючись на ці майже чаклунські її рухи. Шалик спершу гладився повільно вверх-вниз. Потім лише вниз. Далі вона пірнула рукою під той кінчик його, що накривав інший. І врешті намотувала собі то на одну, то на іншу руку. Дорогоцінна каблучка блимала і ховалась, вона пливла довкола чоловіка і каламутила мій спокій на людях.
Без ласки
У Дубліні мало в порівнянні зі Львовом, до прикладу тримають собак. Можливо, як у кожній столиці тут багато чужинців, можливо через податок на тварин, чи ще чомусь. Тому, коли вздріла коло входу в маркет двох чарівнющих собак, яких тримала на повідках молода жінка, аж зупинилась намилуватись. Такі ті морданті були цяцькані: один ніби мопс, інший якась подоба болонки. Дівчина і мопс заглядали у шибу вітрини. Там між поличок ходив чоловік і зосереджено оглядав крам. Коли він помітив їхні погляди, радості у мопса не було меж. Дівчина помахала рукою і повернулась до погладжування болонки. Вона пестила свою красуню решту часу очікування. Коли чоловік врешті вийшов з паперовим пакетом, наповненим продуктами, повідок мопса опинився в його руці. Вони мирно пішли тротуаром і я подумала, от жодного разу, жодніського вона не торкнулась мопса. А чи він хотів цього?
Монетник
Він працює в цьому ресторані так довго, як дехто й не живе. Він вже старий і рухається повільно між столами, більше зайнятий тим, що відчиняє клієнтам двері й всміхається. Ресторан знаходиться у самому центрі туристичного Дубліна. І він добре знає, хто і для чого зайшов сюди. Коли хтось просто влітає у двері, старий дістає з кишеньки, де колись гніздував годинник на ланцюжку, монетку в 20 центів. Клієнт явно, залюбований старим містом, тепер не встигає у вбиральню з приводу абсолютно людських потреб. І монетка потрібна йому вже і зараз, бо двері туалету можна відімкнути лише кинувши її в блок на замку дверей. Вдячні туристи завжди потім беруть щонайменше каву і залишають йому на чай монетки більшенькі, ніж вартістю у двадцять.
Запотиличник
Вони стояли красиві й якісь відсторонені. Повз пробігали заклопотані дублінці й туристи. І я теж пробігла б повз, якби вони не були такі гарні. Уповільнила ходу і не могла не роздивлятись цю пару. Явно зі сходу. Обидвоє високі й стрункі, смаглявошкірі й пахнючі однаковосолодко. У неї в очах пливла темна спокійна ріка. Вони не дивились один на одного, очікуючи на когось, чи на щось. І тут, як постріл, як вирва з часу й простору. Він якимсь неможливо швидким, сильним і беззлобним і від цього ще страшнішим порухом руки, вдарив її у потилицю. Мене оглушило від того тихого і грузного удару. Ніби це була не рука, а напад кобри. На його обличчі на з"явилось навіть зморшки злоби. А вона просто опустила голову. І все. Але тепер і я стала, як вкопана. Ніби кобра вжалила мене.
У літаку
Дивна-дивна-предивна стюардеса бігає сьогодні по салону. Заломує руки, чіпляє тих, хто знаходиться на крайніх сидіннях, спершу вибачаючись, далі просто усміхається винувально, шпортається час від часу і не за щось, чи об щось, а таке враження, що просто плутається у власних довгих ногах. Під нею хитається дно літака і виникає відчуття його ненадійності. Вона не вміє ходити повільно, вона просто ганяє туди-сюди, як сполоханий жираф.
- Хто пустив у салон жирафа?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546693
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.12.2014
автор: Маріанна Вдовиковська