Мелодія для пісні № 67 (Янка Басаргіна, Віталій Назарук, горлиця, Tom d`Cat )

Янка  Басаргіна

від  крапки  до  крапки.  по  стрілці.  від  старту  до  фінішу
стискається  час  у  короткий  терпкий  інтервал.  
втрачаєш  усе,  що  колись  віднайшов,  або  винайшов.
сім  тисяч  ознак  порівняння  –  єдиний  фінал.        

   тому  –  видихаєш,  у  звуки  печаль  переплавивши,
   коли  замело  сніговієм  стрімку  магістраль,
   коли  кам'яніють  від  холоду  струни  і  клавіші
   і  багатозначно  мовчатиме  білий  рояль.

в  долоні  темніє  мішень  концентричними  колами.
так  легко  впіймаєш  стрілу  –  і  вона  тебе  теж.
від  сонця  до  серця  стікають  вібрації  полум’я.
від  серця  до  сонця  потягнешся  –  і  проростеш.

   і  все  у  тобі  затріпоче,  засяє,  палатиме,
   як  свідчення  того,  що  все-таки  виріс,  воскрес.
   ти  вийдеш  у  світ  –  цілуватися  на  ескалаторах,
   вростаючи  в  теплий  ефір  виноградних  небес.

зігрітих  долонь  обережно  і  ніжно  торкатися
і  бачити  версії  втілень  того,  що  хотів.
коли  восени  розцвітають  каштани  і  кактуси,
зростають  нескорені  тигри  з  домашніх  котів

   лисичка-сестричка  приносить  пакунки  з  цукерками
   і  вовк-сіроманець  таки  дожене  твій  трамвай.
   а  Всесвіт  тебе  обіймає,  іскрить  феєрверками,  
   закутає  в  плед  і  заварить  мелісовий  чай.  

і  все  нівелюється  цінністю  того,  що  виборов,
бо  вже  врівноважено  всі  конфронтації  сил.  
від  крапки  до  крапки  спливають  транскрипції  вибору
і  сиплють  молекули  звуків,  як  зоряний  пил.

     …твій  чорно-зелений  вітраж  огортається  інеєм.
     ламається  тиша,  немов  сургучева  печать.
     від  крапки  до  крапки  спливуть  трансформації  синього.
     і  струни  розквітнуть.  і  квіти  також  зазвучать.

---------------------------------
Віталій  Назарук

Розложисті  верби,  де  наше  кохання,
Мов  доля,
Відзначили  перші  єдині  на  світі  сліди…
На  небі  замовкла  ота  зірка  рання,
А  роси,
А  роси  в  покоси,
А  роси  в  покоси  лягли.

 Приспів:
   Підемо  крізь  луки,  моя  зоре  рання,
   Обоє,
   В  цілунку  зіллються  гарячі  вуста  у  тиші,
   Де  жайвір  відчує  із  ранку,  що  він  є  героєм,
   А  роси,
   А  роси  з  покосів  злітають  угору  вночі…

Кохання  своє  на  руках  принесу  до  порогу,
Бо  доля,
І  їй  на  прощання  зігрію  жагучі  вуста…
І  родиться  в  мене  єдине  бажання  з  тобою,
Щоб  сяяла  вічно,
Щоб  сяяла  завжди  роса.

 Приспів.

Розложисті  верби,  де  наше  кохання,
Мов  доля,
Відзначили  перші  єдині  на  світі  сліди…
На  небі  замовкла  ота  зірка  рання,
А  роси,
А  роси  в  покоси,
А  роси  в  покоси  лягли.

   Приспів.

----------------------
                   горлиця  

           ГОЛУБИ

Голубонько  сиза,  куди  відлітаєш  скажи  ж  ти.
Не  бачиш  як  голуб  воркоче  і  плаче  як  він,
І  пір`ячко  губить,  встеляє  дорогу  в  безмежжі,
Гніздечко  он  виє  і  просить  тебе,  не  покинь.

   Голубонько  люба,  не  край  його  серця,  не  край  же,
   Без  тебе  і  дуб  не  ростиме,  замерзне  струмок,
   І  крила  посохнуть,  більш  в  небо  злетіти  не  зможе,
   Бо  серце  як  камінь,  тяжке  воркотіння  думок.

Холодні  вітри  не  спинити,  вони  мають  волю,
Лиш  можеш  сховатись  в  гніздечко  на  дубі  між  гіл,
Обнімуться  крильми  й  забудуть  про  горе  обоє  ,
Бо  разом  ніхто  не  здолає,  ні  вітер,    ні  грім.

   І  хлинули  сльози  в  голубки,  стомилися  крильця.
   Поглянула  в  бік  там  де  голуб  голівку  схилив.
   Згадалися  роки  прожиті  у  теплім  кубельці.
   Махнула  крільми,  та  не  впала  бо  голуб  схопив.

Серденька  забились,  схилились  одне  до  одного,
Про  вічну  любов  воркотіли,  обнялись  крильми,
І  знали,  що  жити  окремо  це  смерть,  не  дорога.
І  ніжно  тулились  у  вічнім  коханні  вони.

   Холодні  вітри  не  спинити,  вони  мають  волю,
   Лиш  можеш  сховатись  в  гніздечко  на  дубі  між  гіл,
   Обнімуться  крильми  й  забудуть  про  горе  обоє  ,
   Бо  разом  ніхто  не  здолає,  ні  вітер,  ні  грім.

-------------------------
     Tom  d`Cat

Край  неба  ледь  жеврів,  туман  поміж  верб  лився  косами...
Я  слідом  за  батьком  пірнув  у  росяву  імлу.
Йшли  полем  і  лугом  до  берега,  вкритого  лозами,
Щоб  разом  з  птахами  зустріти  ранкову  зорю.

Минулися  зорі,  сточилось  століття,  не  вичешеш
Злий  пух  тополиний  з  чуприни  —  хоч  плач,  хоч  не  плач!
І  хай  вечорами  ще  пісню  веселу  мугикаєш,
Та  в  цьому  театрі  все  менше  актор,  ніж  глядач.

Частіше,  ніж  хочеться,  згадують  сиві  однолітки
Про  стежку  отую,  з  якої  нема  вороття...
—  Чом  скисли?  —  питаю.  —  Чи  ви  переїли  антонівки?
Погляньте  довкола  —  ця  осінь  така  золота!

Хай  схід  намурмосився…  Дощ  восени  —  ви  не  звикли  ще?
І  краще,  і  гірше,  з  водою,  і  з  квасом  було...
Раніш,  ніж  належить,  нам  літо  ніхто  тут  не  висвище.
Чом  зморшки  даремно  взялись  наганять  на  чоло?

Наш  став  обійма  сніговій  лебединими  крилами,
Чи  вихор  гне  верби,  чи  громи  шматують  блакить  —
Негода  минеться,  розквітне  бузок  понад  схилами,
І  місяць  зіпнеться  на  небо,  ночей  ворожбит.

Край  неба  зажевріє,  трави  укриються  росами...
Хтось  інший  пірне  у  весняну  досвітню  імлу,
Пройде  ті  стежки,  де  в  дитинстві  ходили  ми  босими,
Щоб  разом  з  птахами  зустріти  ранкову  зорю.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546462
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.12.2014
автор: Віктор Ох