Злі штовхали його. Він жовтів черевиком,
а краватка була, як веселка з дощу,
чимось скнар дратувало його невелике
та все ж світле "піду", проміж їх "не пущу".
Черга довгим хвостом не зворотно ховалась
в темний сирістю кут. Він тримався хвоста,
якась баба крива в нього тикала палець
і гукала: "Дивіться, яка срамота!".
Світ терпляче чекав, коли станеться чудо,
двері дзенькнуть скляні й загоряться вогні.
Тоді й вийде він в вечір з лабазного бруду
в переходи підземні співати пісні.
Може хто йому кине якоїсь копійки,
буде вдячним і тихим, як всі співуни.
Він співає романси, а не коломийки,
і тому… йому треба дивитися сни.
Співчуваю йому я… Пляшки у буфеті
снами булькають, труться… Пиятика, сміх.
Він живе на абсенту зеленій планеті,
де зелені і Сонце… і сніг.
Я у вузол вчепився, сон видрав яскравий.
Він мені посміхнувся і став «навпаки».
Я дивлюся, під ним не вгинаються трави.
Як іде він, гудуть вітряки.
Він мене не відпустить у ніч на спацеру,
«завтра» стане для зустрічі і для обійм.
Протяг шарпає ставні, тріщить у фанеру,
рве лахміття з паризьких повій.
Я стаю, як і інші, у чергу на коло,
у смішних черевиках смішний чоловік.
Поряд баба крива, насмоктавшись ментолу,
вистромляє зелений язик.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540567
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.11.2014
автор: Андрій Дзюба