Напередодні Нового року. Похмурий ранок тридцять першого грудня. В повітрі витає настрій невиразності. Усе довкола стихло, неначе все ще дрімає від учорашнього вечора. Пройде кілька годин, і знову відновиться передсвяткова безладна метушня, проте зараз поспішають на роботу лише ті, котрим випала честь працювати в цей день.
Маршрутне таксі неквапливо рухалось у своєму напрямку. Картина звичайна: водій за кермом, а ще півтора десятка пасажирів. Радіо не притихає від передвиборчих агітацій про стабільну платню, пенсію, працевлаштування випускників на Батьківщині, а не з-за кордоном. Втім, можливо якась частка правди в чомусь і є. Але яка і в чому? Лунали одноманітні фрази. От тільки авторство їм приписують різне.
Щоденно з усіх верховних гір линуть, мов зомбування з екрану двадцять п’ятого кадру два слова. Інколи вони не настільки короткі, це залежить від мовленнєвого красномовства самих-то гір, але підтекст вони криють все той же “світле майбутнє”?! Так, воно буде, обов’язково настануть світлі часи для країни, але коли? Чому ніхто не вірить в це “коли”, якщо його обіцяють вже сьогодні і називають його єдино правильним вибором? Всі ці репліки звучать, мов давні пророцтва Касандри. Усі вони здійснились, але ніхто не вірив їй. Але Касандра одна була, а тут в кого не кинь, усі знають, що для нас краще, усі знають, що з нашими долями творити і як за нас життя прожити, або швидше, як своє влаштувати. Та Касандра нічого хорошого не віщувала, тому і не повірили їй, а тут суцільна протилежність, чому ж тоді знову недовіра? Можливо за цим “світлим майбутнім” насправді криються лихі замисли, які вони передбачили для нас, нас усіх. Касандра не промишляла нічого лиховіщого, просто відтворювала словом побачене у видінні, а ми - верховні гори “Олімпу” словом своїм творимо майбутнє, вірніш, як у нас полюбляють говорити, не словом, а ділом.
Чоловік попереду не стерпів, – Перемкніть, будь ласка, на іншу станцію, бо тоскно це слухати. – проте жодної реакції у водія не викликало його прохання, – Дякую, що послухав, від того і в державі так, що ніхто нікого не чує.
І наступної ж миті свій зосереджений погляд чоловік направив кудись у вікно. Олег бачив цей погляд, суцільний біль, а не погляд, бачив і від нього спершу лячно стало, лячно, як ніколи до цього, немовби пістолет хто до скроні націлив, а вже потім, обміркувавши, гордість і піднесення зацарювало в душі. Ці червоні, підпухлі зіниці так і вказували на недоспані ночі, ночі, котрих тепер чимало у нього пройде в обдумуванні. Цей глибинний, але швидкий погляд, наче підсвідома боязнь затриматись ним на якомусь предметі довше, аніж на те є потреба. Очі немов втратили своє природне забарвлення, і уже більше не зможуть втілювати нічого, крім сталі, холодної, проникливої сталі. Це погляд особи з покривдженою долею. Це погляд далеко не нездари чи слабкого чоловіка, а міцного дуба, революціонера, котрому не залишилось що втрачати.
- Я сьогодні сплатив усі податки, – знову почав він, – і довелось припинити свій бізнес. Я розорений, банкрут. Я мав свій маленький бізнес, сплачував усі податки і що тепер? Я не маю нічого! А вони іще мені розповідають про світле майбутнє, коли я банкрут, вони висмоктали мій капітал, випили мене, використали і закатали в асфальт. Це таке нас чекає майбутнє! Люди, не дивіться так, правду кажу, використовують вони нас, використовують нас усіх. Я молодий, перспективний, маю дві вищі освіти, і що я сьогодні можу, на що маю право? В мене не залишилось нічого, мене випили усього до краплі, коли в моїй кишені ні копійчини, ні, брешу, завалялось сто гривень, а сьогодні Новий рік. А… – він змахнув рукою. Одночасно інша почала щось шукати. Це все мобільний, саме він зашкодив його проповіді.
- Да. – тихим, зовсім іншим тоном відповідав чоловік.
- Пап, пап… – заговорило маленьке дитинча на іншому кінці, однак пасажири цього не чули, про те, хто телефонував можна було здогадатись з його відповіді, - ти купиш мені іграшку?
- Звичайно куплю, я ж обіцяв. – голос його повністю змінився, але гадаю на серці спокійніше, а на душі легше йому не ставало. Він знову звернувся до людей, – Пробачте мені люди, пробачте всі, просто накипіло. В мене в кишені сто гривень, а сьогодні Новий рік…
Після чого чоловік залишив транспорт. Дві освіти і повірте, що не був він звичайним заслуховувачем курсу, та чи зможе тепер себе реалізувати? Чи не відвертається від нього держава в саму скрутну хвилину? Нікому не побажаєш такого результату діяльності, а можливо… усім… і одразу… Так, усім і одразу, одразу й усім, щоби очі нарешті люд розплющив від багаторічного гіпнозу, голос залунав прагненням до волі, дія понеслась становленням правди, кров козацька-невгасима нарешті запульсувала в скам’янілих химерних постатях, обтяжених тягарем бажання можновладців до багатства. Нехай же у всього народу накипить, забурлить, завирує такою міццю, щоб над Україною нарешті заграла веселка із волі та свободи.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539086
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.11.2014
автор: Лiлiя Cтacюк