Повернувся Олег додому від редактора, а спокою на душі не відчутно. Немов хмара нависла над ним, емоції доповнюються внутрішніми хвилюваннями. Гірко від повіданого, боляче від почутого, соромно за людей, в колі яких доводиться жити. Чекав він задумано серед сусідів на сміттєвоз, який один раз в тиждень їздить довколишніми вулицями, забираючи весь непотріб, що накопичився в їхніх власників за цей час. Серед спостерігачів уже корінна для цієї місцевості «кацабка», так, інколи, позаочі називали бабу Аделю. Жінка завжди незадоволена світом, погодою, оточуючими, поведінкою свого маленького песика та магнітними коливаннями на сонці. Поміж решти особливо нічим не виділялась, допоки її онука не одружилась із заможним чоловіком, які тільки два роки тому, як переїжджаючи у власний будинок неподалік, звільнили квартиру Аделі. За роки спільного проживання, успішний зять обладнав квартиру старої за сучасним зразком, рівного якому, не було і немає, і близько в оселях поруч. Це і виділяло її серед решти: велика порожня чотирикімнатна квартира. Песик старої виглядав немолодим, принаймні як для віку собаки. Скільки Олег пам’ятав, Дік вірно служив Аделі, але через свій вік, він практично нічого не бачив, ось і тинявся поміж ніг, дочуваючи голос хазяйки. Тільки-но сміттєвоз з’явився на обрії, Аделя міцно схопила Діка за загривок і з словами, – Что ты возишся, не видиш, что мусорка едет? Как дам тебе палкой, скотина! – кинула що було сил песика на траву. Це не лунали слова, як хвилювання, аби Дік бува не потрапив під колеса. Ні, ця репліка була мовлена з такою ненавистю, як до лютого ворога, втім як до усього, чого проймав її погляд.
Ще більший осад засів на глибині Олежчиного серця, він ішов в магазин, розмірковуючи про природу людської ненависті, про аспекти, які на неї впливають і про наслідки, отримуванні в результаті. Поперед нього в черзі стояла жінка, про яку в ранній Олежчиній юності розповідала йому мати. Злиденна сім’я, двоє діток, на той час були ще зовсім крихітками, а чоловік так би мовити, для тягарю, нічого позитивного додому не приносив. Купила вона пляшку води і буханець житнього хліба. Але варто було почути її жалісливий голос, а ще відчути. Милозвучний, але в ньому долинав крик безталання, болю і біди, протяжна одноголоса пісня, до якої нікому немає діла. В Олега мимоволі закралось питання: «Чому житній, чи не тому, що дешевший?», від цієї думки серце його почало щеміти, тим паче побачивши з яким жалем в очах жінка прощалась з коштами за продукти, так, наче віддає останнє, за яке пролито не одну краплю поту. Він більше не в силі був стримати свої поривання, не міг зрозуміти що з ним, чому звертає увагу на речі, до яких немає цікавості решті людей. Олег не знав, в якій саме реальності він знаходиться: чи жорстокій буденності, чи хворобливому внутрішньому світі? Його думки блукали, як щоденні перехожі, намагаючись відшукати свій зміст життя. Він не міг знайти місця на одній землі для «кацабки» і цієї жінки, яку випадково побачив у магазині, вони не можуть вдихати одне і те ж повітря, бачити тих самих людей. Щось не так у цьому світі, не такий плин подій, не таке світло духовності, згіркле рабство для мучеників і ера задоволення для перевертнів. Не відчував Олег бажаного спокою, бар’єр між побаченими персонажами не міг йому цього надати. Погляд зникав у порожнечі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538850
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.11.2014
автор: Лiлiя Cтacюк