6. Як ти ще носиш нас, мамо?!

Погода  в  останні  березневі  дні  приготувала  для  мешканців  міста  стійку  сльоту.  Олег  знав,  що  для  нього  погодні  умови  несуть  чергову  долю  потрясіння.
Перебігаючи  дорогу  на  “червоний”,  зустрілись  дві  давні  подруги,  які  розмістились  попереду  Олега,  і  як  бува,  розпочали  шпиняти  одна  одну,  але  вчасно  спохватились,  порушили  ж  бо  правила  руху  обидві.  Поговорили  в  загальних  фразах  про  що  зазвичай  ведуть  розмову  люди,  котрі  не  бачились  пів  віку.  Не  оминули  й  словом  ситуацію  в  державі,  ставлення  до  виборів,  до  кандидатів.
- А  мій  Ваня  сьогодні  заявив,  –  промовила  рудоволоса  жінка,  –  сказав,  що  не  хоче  жити  в  такій  державі.
А  ви,  будьте  добрі,  –  абстрагуйтесь  на  хвильку  і  уявіть  собі  цього  нарциса.  Середню  школу  закінчив  стабільно  на  трійки,  далі  батько  влаштував  в  університет  на  бюджетну  форму  навчання,  потім  заясніла  робота  по  спеціальності  “в  білому  домі”.  Але  не  до  вподоби  йому,  зарплата  ж  бо  замала,  звана  “державною”.  Це  з  врахуванням  щоденних  кишенькових  грошей,  яких  ніколи  не  шкодував  для  свого  єдиного  дитяті  батько,  і  яких  було  більше,  аніж  місячна  зарплата  Івана.
- А  держава  хоче  носити  на  собі  твого  сина?!  –  ледь  не  вирвалось  з  уст  худорлявої  жінки,  що  помітив  Олег,  і  з  чим  був  цілковито  згоден.  А  справді,  давайте  замислимось,  скільки  держава  може  носити  на  собі  усіх  перевертнів  і  хамелеонів?!  Хочете  за  кордон?  Пакуйте  речі  і  забирайтесь,  і  назавжди  забудьте  якого  ви  роду!  Нічого  козацького  від  вас  не  залишилось.  А  чи  було  взагалі?!
Все  починається  з  малого,  з  невинної  шкільної  анкети:  “В  якій  країні,  Ви  хотіли  б  жити?”  Українець  може  мріяти  тільки  про  одну  країну  –  свою!  За  кордон  усіх,  хто  вигадує  такі  питання  і  повірте,  що  не  було  б  за  це  гріха.  А  коли  не  вірите,  то  теж  і  ви  куплені,  підкуплені  від  народження  свого,  бо  немає  ані  правди,  ні  сили,  ні  честі  в  ваших  діях.  А  коли  так,  то  немає  вам  і  місця  на  землі,  званою  українською.
І  запам’ятайте  назавжди,  що  немає  страшнішого  прокляття,  аніж  знехтувавшому  власною  землею,  бо  не  буде  йому  спокою  ні  в  день,  ні  вночі,  ні  в  світі  живих,  ні  в  темені  заблукалих,  ні  в  армії  голодних,  ні  серед  обраних  вельмож.

О,  Земле!
Душа  моя  зболіла,  ненько,  від  твоїх  страждань,
Як  терпиш  ти  щоденно  вічну  злу  розпуку
І  як  прощаєш  огріхи  всі  наші  без  вагань,
Як  сил  тобі  додать  у  цю  нестерпну  муку?!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538849
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.11.2014
автор: Лiлiя Cтacюк