На горі, де холодно

               “Це  дерево  росте  самотою  тут,  
                     на  горі;
                     піднялось  воно  високо  
                     над  людиною  і  звіром.
                     І  якби  воно  захотіло  сказати  щось,
                     то  не  мало  б  нікого,  хто  б  зрозумів  -  
                       так  високо  виросло  дерево.”
                                                                                                 (Ф.  Ніцше)

На  вершинах  гір  людського  буття
Інколи  ростуть  дерева.  
(Майже  як  у  нас  в  Ірландії)
Ці  дерева  бувають  молоді  і  ніжні,
Бувають  старі  і  порепані
(Хоча  теж  помирати  не  хочуть),
Але  завжди  потріпані  вітром
(Таким  шаленим  у  верховині),
Завжди  самотні  і  мовчазні
(Як  сліпий  скрипаль),
Завжди  сухими  гілками  тичуться  в  Небо,
Марно  намагаючись  зловити  хмари,
Марно  здіймаючи  у  синю  байдужість
Втомлені  руки  відчаю.
Ці  дерева  виросли  з  насінин  радості,
Які  випадково  занесли  на  вершини  птахи
(Бо  на  вершинах  людського  духу
Завжди  пурхають  птахи  -  
Інколи  навіть  співають)
Бо  на  цих  вершинах
Завжди  самотньо  і  холодно.
І  дивно,  що  там  виростають  дерева.
Все  таки.  Попри  все.  Дивно...
Інколи  ці  вершини  лисі  -  
Там  збираються  відьми
І  запалюють  свої  злі  вогнища.
А  інколи  ці  верхівки  
Поростають  травою  -  
Густою,  гіркою  і  високою.
І  жодна  стежина  не  веде  до  них  -  
Жодна.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537579
Рубрика: Верлібр
дата надходження 17.11.2014
автор: Шон Маклех