Тихіше шепоту нічного
Гучніше шуму водоспаду
Лунає в серці голос того,
Хто відчуває біль і зраду
Заплющивши в надії очі
Іду, сліпий, мов немовлятко
А на душі печаль скрегоче,
А з вигляду усе в порядку
Щоб захиститися від світу
Вдягаю повсякчас я маску
Куди метнутись? Де подітись?
Зірвіть з моїх очей пов’язку
Реальність замінила ширма
Картинка, що не крає душу
Попереду не море чисте. Вир там,
Де потонути мушу…
А може це все і на краще?
А може пора завершити?
Муки, яких ніхто не бачить,
Й ніхто не може зрозуміти
Кричу, але мене не чують
Молю, уваги не звертають
Моєй печалі не відчують
Лише доб’ють і залишають
Слова, усе слова, не більше
Та і вони щось означають
І от я чую голос з тиші
І піднімаюсь, і злітаю
Надія лиш закралась в серце
Лише вона мене тримає
Це те останнє і те перше
Що вдома на мене чекає.
За неї я вхопився сильно
За неї я тримаюсь міцно
Їй я служити буду вірно
До неї притулюся тісно
І зроблю все, хай лиш попросить
І душу виверну назовні
Вона життя мені приносить
Хоч з пригоршнею зла і крові…
Вогонь вже догорів в каміні
Закінчився папір нарешті
Я вилізу із глибочіні!
Не дам душі моїй померти!
Бо десь далеко в серці моїм
Надія теплиться примарна,
Та годі цих вже слів, доволі
Це все моя, моя лиш карма.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532661
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.10.2014
автор: Damiog