Воно було… Безжалісне страхіття
Гриміло, завивало і гуло,
Ревло несамовито, вило дико,
Косило люто світ… Воно було.
Ішло колись квітучими стежками
І залишало попіл від людей…
Маленький син біля німої мами
На стежці тій все плаче… А смертей!
Таких смертей не бачив чорнозем,
Таких він тіл ніколи не приймав,
Ніколи так слізьми його не лили…
Воно було… Та мало хто це знав!
Воно прокляттям дихало у груди
І полум’я у вени запускало,
Один за одним йшли у безвість люди,
А світу на це очі закривали.
Воно було… Безжалісне страхіття
Гриміло, завивало і гуло –
Голодомор двадцятого століття!
Схилились України стан й чоло…
То був не голод, то був геноцид –
Навмисне знищення народом люду.
Нас, українців, як якийсь бур’ян
Топтали з висоти вони до згуби.
Вони, прокляті іроди нещасні,
Які ішли за Сталіним весь час,
Закопували нас живцем завчасно,
Так мить у мить, так день у день, так раз у раз.
Той тридцять третій безпощадний рік
Обрубував мільйонам їхній вік.
Голодомор, який не дав життя
Тій матері і сину-немовля.
Голодомор, що знищив цвіт села,
(А України без села нема).
Голодомор, що націю зжирав.
Як він?! Та він!.. і визнання не мав?!!
Не голод був – це був голодомор!
Страшний нелюдський і запеклий мор.
Не сміємо забути чи не знати
Про сина того і німую мати,
Бо доки свічка пам’яті горить,
За сином й матір’ю серденько ще болить.
Була весна, та не така, як зараз,
І сонце було – не світило, ні.
Птахи, що повернулись, не співали,
А голосили жалібні пісні.
Не чути дітлахів, що грають жваво,
Не видно молодих, хоча й весна…
Зазеленіли вулицями трави.
В селі, де мати й син, нема життя.
Вона прокинеться, німа зів’яла мати,
Слізьми умиє очі сина враз.
Одне на думці: «Що дитині дати?
За що, о Боже, так караєш нас?»
Мовчить-мовчить, реве-реве,
Болить-кричить, змовкає-йде.
Куди іде? За чим іде?
Не знає… Може, що знайде?
Знайде?! Та де?
Ніщо! Ніде!
Усе забрали! Все! Усе!
І плаче син, і плаче мати,
А доля – мов не чує їх.
Із голодом лягають спати,
Із голодом все знов у світ.
В очах зневірених, пустих,
Холодний погляд мов застиг,
Байдужість до усіх і всього:
До сатани і до святого.
Одне-єдине: голод-голод!
Страшніший за мороз і холод…
Морили всіх, безжалісно морили…
Не сам вмираєш – так тебе добили.
Як ті снопи, лежать на возах люди,
Ніхто за них молитися не буде,
Ніхто за них і свічку не запалить,,
Як тих собак, накидують до ями,
Глиною притрусять – та й з кінцями.
Діти… Бідні діти…Як їм зрозуміти?
«Хочу їсти, мамо!»- а немає мами.
Забрали ще зрання… А оте бажання
Дике: «Їсти хочу!»- виє, не шепоче.
Пухнуть рученята в сина-немовляти,
Очі так і кривдою горять.
Жаль їм не сказати… Та й навіщо зараз?..
Ангелами он вони летять…
Ненько-Україно! Боже, які втрати!
Тисячі, мільйони! І за що?
І не дай нам, доле, пережити знову
Лихо, що недавно нас знайшло.
Горить свічка ясно, тягнеться угору,
Світлом осяває той жахливий рік.
Жертвам не талану, а Голодомору
Хай горить на пам’ять, вік у вік.
За малого сина, за німую матір,
За живцем заритих, людоїдством зжитих,
Не погасне правда, не погасне горе,
Аби було завтра, пам’ятайте «вчора»!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528217
Рубрика: Поема
дата надходження 06.10.2014
автор: Ганнуся Дудник