Це я постарію, а ти будеш жити,
Ти будеш цвісти, тебе будуть любити,
Я ж своє відлюблю, і відзахищаю...
Поки сили ще є - я тебе обіймаю.
"Не умри" - говорю я їй стиха.
А бувало тут різне... І щастя, і лихо,
І вона все живе, вона не умирає.
Але що буде далі? Ніхто і не знає.
Чисте небо у мене над головою,
Усміхаються люди своїм героям,
Та недавно тут небо, земля і вода -
Все було вкрите кров'ю. Була тут біда.
Я пишу і не знаю - чи так воно буде,
Чи за рік, чи за скільки щастя добудуть?
Ну а може ми в темряву з вами впад́емо?..
Усміхнувся солдат... "Ми не підведемо!".
І тому Україну не вийде убити -
Бо я постарію, а вона буде жити.
Вона буде цвісти, буде лиш молодіти -
Радість їй принесуть нові уже діти.
Ми своє відживемо, відборем́ося.
Нас забудуть... А може, ми збережем́ося?
Як складеться та доля? Ніхто і не знає.
Діти нас заміняють, коли ми умираєм.
Коли знати, що буде, хоч трохи, хоч мало,
Ми могли б підказати, щоб краще їм стало,
Щоб жилося у мирі, щоб не бачить війни...
Та хоча б взагалі щоби ж́или вони!
Зараз все у руках у кожного з нас,
Для дітей ми неначе потужний каркас -
Якщо ми впадемо, далі буде лиш тьма...
Та життя й без війни - боротьба лиш сама!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527477
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 03.10.2014
автор: Сашко