"Українські мізерії".
Там, з-за Дону, з-за Ростову ворона летіла,
запримітила поживу на звалищі, сіла.
Не поживу, не забаву - гетьманські клейноди.
Кинув злодій, як непотріб, дару́нок наро́ду.
Позліта́лося на ка́ркіт вороння́ сп"яніле:
"В У кра їну, в У кра їну, свіжина наспіла!
Бу́дем, па́нство чорногу́зе, там бенкетува́ти -
хо́че во́лю і держа́ву в одне поєдна́ти
на́рід лю́тий. А де вла́да ви́ще пра́вди ста́ла,
там бо бра́тія дзьоба́та ще не бідувала."
......
Слід за сонцем стара га́ва прямува́ла зграю,
тай ка́ркала про воло́ди пшеничного краю.
.....
Мізерія перша
Не був він першим в плодови́тої жони́,
Та Бог із ним, і з їхньою сім’єю -
Обдарува́ла всіх своїх мужі́в крильми́,
Та не у всіх полі́т був над земле́ю.
А він припа́в, до зблідлої душі́
Розкі́шної неві́сти, і по то́му,
На мить, в горо́ді ма́льви розцвіли́,
Небе́с розвівши вікові́чну вто́му.
І люд, з візка́ми, здивува́в світи́.
Ступа́ли кро́ки, не в пітьму́, нові́тні.
Надією напо́внені були́
Зі скринь вітри́ла, на́ші, запові́тні.
І я там був, і мед надпи́в,
І друзі із колін привста́ли.
Напра́вду, хи́тро ба́тько його́ зшив,
Бо шви ніко́ли не тріща́ли.
Мізерія друга
З-під гри́фу, на тає́мнім повідку́.
На ньому і трима́вся до́вгі ро́ки.
Вливав в роди́ну - золоті́ пото́ки,
А в біома́су - про́повідь глевку.
Стиліст стара́вся, так сказать, твори́в.
Мішо́к за нами впе́рто волочи́вся.
І шлях до правди раз-у-раз крови́вся,
І він, у кро́ві ру́ченьки умив́.
Мізерія третя
Перед польо́том вилили пальне́.
Вантаж маха́нням я́вно не підняти.
Та він злеті́в, підхо́плений людьми́,
І зно́ву сонце зазирну́ло в хату.
Не збудува́ти з помсти й зло́сті дім.
Ще гірше з тим кілко́м у серці жи́ти.
Був по́ступ пра́ведним його, у тім -
Одни́м добро́м лука́вих не скори́ти.
Не дав бага́то, багатьо́м.
Сховав і у́рок за спино́ю.
Та плюнути він дав сповна́,
щоб не дави́лися слюно́ю.
Тепе́р він - а́томом, і все ж,
блисну́в межи́ свойо́го ро́ду.
А де ж заплі́чники? Гризу́ть
зкоцю́блений хребет наро́ду.
(Свобо́да ви́бору даро́вана раба́м -
свобода вибору нови́х царі́в, не бі́льше.
Неві́глас-раб вовік не здви́гне храм,
в якому гідність над месі́ями вищі́ше.)
Мізерія четверта
Звитя́жне і́м’я, порохна́вий дух,
Мізе́рія захла́нного іу́ди.
Його́, і ста́до кровососних мух,
І "йо́лки", супрово́джували всю́ди:
То у вінку́ на го́лову впаду́ть,
То сві́ту на гане́бну сла́ву
дітей поби́тих під гілки́ вкладу́ть,
То з-за зубі́в вискакують лука́во.
В обі́́йми брав завжди́ воро́жий тиск,
Руба́в і пра́ведне корі́ння.
Сподо́бив він на чі́льне мі́сце - зиск,
Свобо́ду ж - не низьке́ терпі́ння.
Не кла́нявся ні пра́вді, ні волхва́м,
А бив тверди́м чоло́м, в стіну́ облу́ди.
Він Бо́га, з грі́шми, у мішку́ трима́в,
Щоб той не зми́лувавсь на лю́ди.
Такі́ безкро́вно не іду́ть,
на жаль, такі ідуть безсла́вно.
Таки́м, з оси́ки кіл заб"ю́ть
наро́дом ви́тесаний впра́вно.
Хоча́ й у гни́лі є плюси́:
її гучни́м пото́ком зно́сить,
на стан воро́жий перено́сить,
наду́ту міць веде́ на пси.
.......
(Коли, злеті́вши, ти знева́жиш люд,
зіпре́шся на чужи́х в важку хвили́ну -
зігне́ться ма́ти, сплю́не Божий суд,
і ти згори́ш, до со́того колі́на.)
Мізерія п"ята.
Перед воро́тами Петра
присі́в не князь, а пропові́дник,
гряду́щих ге́тьманів розві́дник,
небесну со́тню проводжа́в.
Коли за неї ворог взявся
за слів копицею ховався,
й "месі́ю" в Раді дожидав.
За Херсонес він не трима́вся,
в елеях інших омива́вся,
і не тону́в, і не сплива́в.
Сумні́й вдові́ не пригляну́вся,
хоча́, як міг над нею гну́вся,
і всім охо́чим дозволя́в,
насу́пивши безбро́ві бро́ви,
її "люби́ти" без любо́ви,
тай бурмоті́в на весь цей гвалт.
Мізерія шоста.
Не день один він готува́вся,
до тро́ну вправно наближа́вся,
ґлязу́р мішаючи в котлі́.
(Він став предтечею надії.
Лиш розраху́нок, а не мрії,
тьмяни́ли зві́зди на кремлі́.
Їх блиск лихи́й, холодний-вра́жий,
на нашу ша́льку си́лу ва́жив,
гостри́в приту́плені шаблі́.
І запалало сві́том, сте́пом,
услід майда́новим верте́пам,
під дзвін кремлівської брехні.)
.....
Ледь припоро́шений, в зелі́,
стоя́в він тве́рдо на землі́,
бульдо́зером, упра́вно пра́вив,
вива́жував зі стін держа́ви
приволзькі бру́сики гнилі́.
....
(До сло́ва. Що за ди́вна си́ла,
не цар, не хан, не "вороти́ло" -
земля́ завжди́ наро́д кріпи́ла,
ним удобря́ла, йго́ роди́ла,
і гну́ла, кла́няла собі́.
А в час непра́вди - не трухо́ю,
не пло́ттю дря́блою, старо́ю -
живи́льним ті́лом молоди́м
наси́чувалась, щоб навчи́ти
наща́дків, як у ми́рі жи́ти,
і в зла́годі до неї буть.
Ора́ла плу́гичем огне́нним
по заскорлузлим і нужденним
до чистих, праведних джерел....
Як наш кріпа́к і що не сі́є -
не ро́дить зе́мленька месі́ї,
одні́ гетьма́ни з неї йду́ть,
великому́ченики сла́вні,
дрібні́ і ла́комі держа́вні,
і відчайду́хи по́над лють.
Хоча́, на пра́вду, в ря́ди го́ди
якесь то виб"ється з горо́ду
і зазвучи́ть на світ увесь.
Так, придніпро́вська чо́рна бри́́ла
не тільки кріпакі́в зрости́ла,
і кучеря́вії вели́сь.
Тяжі́ли зе́рна між поло́ви,
не лиш Тара́са, і Шем То́ва -
дала́ й други́х трипі́льська вись).
.....
Ото́ж, за на́рід він трима́вся,
метикува́ти не цура́вся,
пряму́ючи на ворогі́в.
І млин, і воду він попра́вив,
дороговка́з в перед напра́вив,
хоч торгува́в наро́дний гнів.
(...Хіба́ навчи́ть лиха́ годи́на
із ма́лку лу́пленого си́на,
а не уче́ного, як слід,
зборо́ти впра́вно вра́жий гніт?
Не бу́де со́ромно батька́м
таку́ дитину в світ пусти́ти,
про славний рід оповісти́ти
та прислужи́ти земляка́м.)
І так воно́ тоді збуло́ся,
всім ми́ром спра́витись вдало́ся,
не без біди́, не без утра́т.
І ви́бір во́льний дарува́вся,
хоча́ не ко́жен скориста́вся,
лиши́вши го́ря й для внучат.
А він, возніс себе над плаєм,
хотів незрячих вір навза́єм,
від тої сліпоти́ і впав.
..........
Мізерія сьома
Лику́й Віннице сла́вна
Прислужи́лась і ти....
.....
грудень 2013 - січень 2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526205
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 27.09.2014
автор: Андрій Чернівець