Вітер бавив ті пір'їнки на її плечах
І підштовхував до чергового злету.
Я знов малював блиск сонця у її очах,
Що були для мене, наче вся планета.
А її чарівна посмішка, немовби хміль,
Вмить п’янила розум й гріла зимне тіло.
В морі я купався, серед світло-теплих хвиль,
В час, коли мені ця зірка говорила…
Про тумани, бурі та небесні грози,
Як бува пустельно-сумно в день весняний…
І про те, коли стоїш сам на дорозі,
В натовпі людей пастельно-полотняних…
Та в її очах завжди я бачу світло,
Сповнене красою моря й неба сяйвом.
Й білі крила обійняли непомітно
Сум густих думок – слова були вже зайві…
ДТХ
12.09.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523099
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.09.2014
автор: Микита Баян